Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

- Коли все вляжеться, я по тебе приїду, - Стас тримає мене за руку, губи щільно стиснуті, очі потемніли.

Ми стоїмо біля машини. Не очікувала, що буде настільки важко прощатися. Хочеться вірити, що це не назавжди. Ми ще побачимось. Так було б легше. Але я одразу налаштовую себе, що це кінець. Залишаю частинку душі з ним та Андрійком. І ми з донечкою йдемо в інше життя. Я поки не знаю, що буде далі, де облаштуюся. Але повертатися мені не можна, занадто багато болю та таємниць тут. Нічого неможливо, навіть якщо Стас вже вкрав моє серце.

Я не маю права ризикувати дочкою. Костянтин не заспокоїться. Нехай я не пам'ятаю, але підсвідомо відчуваю, він справді може зруйнувати моє життя. Так що я потім себе вже не зберу. Нехай я банально тікаю, але так Ганна буде у безпеці.

Її виписали два дні тому. Поки були у лікарні, я намагалася практично не спілкуватися зі Стасом. Так загальні фрази, та й усе. Занадто живі в мені спогади, як нам може бути добре разом. Якою може бути щаслива родина. Немов у покарання за мої минулі гріхи мені дозволили торкнутися щастя, і тут же показали, що його ніколи в мене не буде.

Після виписки Стас зняв номер у готелі. Охорона чергувала цілодобово. Одного разу він привіз до нас Андрійка. Малюк був дуже сумний. На щастя він до кінця не розуміє, що відбувається, але дуже добре все відчуває. Він усе обіймав мене, дивився так, що хотілося на стіну лізти, ніби поглядом благав: «лишися». Ганну він постійно розпитував, як вона. І знову дивився… прощався… Він усе відчував… не по роках тямущий малюк. Маленьке диво… і його так безжально використали. Ні. Це треба припиняти, однозначно, наш дивний союз всім приносить тільки нові страждання.

Стас продовжує заміняти мною Вікторію. Андрійко прагне материнської любові. А я хочу щасливу родину. Усе це ілюзії. І розбиваючись, вони боляче ранять нас уламками.

Стас намагався мене відмовити, але дуже обережно. Він розумів моє рішення. Але вважав, що пізніше я неодмінно мушу повернутися. Я не стала сперечатися. Марно. Головне – поїхати, а далі вже розберуся.

Все ж Стас дуже допоміг, забезпечив нас усім необхідним у дорогу. Запакував куплені ним речі у багажник. Залишив мені кредитну картку, дав машину, водія, охоронця. Без нагляду відмовився нас відпускати. Тут я теж сперечатися не стала, спочатку мені так буде спокійніше.

Бентежать його гроші. Але в мене жодної копійки. Ганні потрібен комфорт. Хоч вона вже практично відійшла від отруєння, і почувається добре.

Для себе я вирішила, що тільки-но облаштуюся на новому місці, знайду роботу, і згодом все йому віддам. А поки що треба засунути гордість подалі і взяти карту. Про повернення до Вані не може бути й мови. Але рано чи пізно з ним доведеться зустрітись. Я рішуче налаштована на розлучення. Але трішки пізніше. Спочатку треба хоч якось облаштувати наше життя. Все поступово.

- Подивимося, - відводжу погляд.

Стас різко притягує мене до себе. Втикаюсь носом йому в груди. Жадібно вдихаю його запах. Хочу надихатися. Хочу запам'ятати кожну мить. Все погане забулося, є тільки його тепло та розуміння – він справді приголомшливий чоловік.

- Це все тимчасово, - гладить мене по голові.

Мовчу, ковтаю сльози та судорожно стискаю його руку. Цей чоловік не мій. Ніколи не був моїм. Потрібно прийняти цей факт. Повинно стати легше. Але як же хочеться закричати: «Не відпускай!».

- Бережи себе. Поцілуй за нас Андрійка, - шепочу. Дуже складно говорити, горло стискає хворобливий спазм.

Анютка вибігає з машини та обіймає Стаса.

- Ми скоро повернемося? - заглядає йому в очі.

- Неодмінно, - усміхається.

І він у це вірить. Він не бреше. Тільки я розумію моторошну правду. Але поки що дійсно я ще пов'язана зі Стасом. З нами його люди, його карта, і я назавжди залишаю частинку себе тут.

- Нам час, - неймовірним зусиллям змушую себе вислизнути з його обіймів, беру доньку і сідаю в машину.

- На зв'язку, - каже мені і міцно тримає мою руку. З диким болем вивільняю її та зачиняю двері.

Машина рушає з місця, він іде за нами. Донька махає рукою. Я стримую гіркі сльози. Як же тяжко. І не можна показувати дитині. Їй і так довелося нелегко.

Шлях нас чекає неблизький. Я вирішила насамперед поїхати до мами. Які б у нас із нею не були стосунки, але вона мене любить, вона рідна людина. І нехай до кінця не розуміє, що для мене краще, але мати останнє готова віддати. Хочу налагодити з нею стосунки. Пояснити, чому з Ванею все. В селі, на природі, можливо, мені стане легше, зможу швидше отямитися. Та й донечці свіже повітря піде на користь.

Вже близько року ми не відвідували маму. Час зробити сюрприз коханій бабусі.

Дорога дається нелегко. Кілька разів поривалася сказати водієві, повернути назад. Здається там залишилося все тепле і світле, а попереду якийсь морок і холод. Але я заспокоюю себе, що це просто страх перед новим життям. І ось майорить знайоме село. Тут нічого не змінилося з нашого останнього візиту.

- Там поверніть праворуч, - показую водієві дорогу.

Ще кілька будинків. І он стоїть маленька хатка мами.

Виходжу з машини. Тут так тихо. Відкриваю хвіртку з облізлою фарбою. Тиша.

- Мамо!

На подвір'ї порожньо. Стукаю. Вдома, мабуть, нікого немає. Обходжу територію. Кури замкнені. Дві корови в хліві. Але відчуття дивне, ніби й не мешкає тут ніхто. Не пахне затишком, як завжди буває у будинках.

Дістаю мобільний. Зв'язок є. Вже добре. Набираю маму. Вона бере трубку не одразу.

- О, невже матір рідну згадала!

- Мамо, ти де зараз?

– Як це де? У хліві роботи по горло. Я ще свиней завела, вся у справах. Але не про мене зараз мова!

- У хліві? - я спантеличена.

- А де ще мені бути. Копієчку намагаюся заробити, щоб вам допомогти. Все чекаю, коли одумаєшся.

Тут хвіртка відкривається і у двір входить жінка похилого віку.

- Я тобі передзвоню, - щось смикнуло відключити виклик. - Ви хто? - підходжу до жінки.