Читати книгу - "Це не моя справа"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ти прекрасний шантажист, — сказав я, підводячись. — Повертайся сюди о пів на четверту. І тоді я або пошлю тебе під три чорти, або сплачу названу суму.
Коул відсунув від мене свою жирну тушу.
— Гаразд, малий, — промовив Коул, не спускаючи з мене очей. — Приготуй гроші в однофунтових купюрах.
Він востаннє обвів поглядом мій номер, усоте кивнувши головою.
— Так, тут справді гарно! Я би навіть зміг зняти цей номер. Хоч якесь різноманіття після похмурості моєї кімнати.
— На твоєму місці я би цього не робив. Принаймні не в цьому костюмі. Вони тут дуже перебірливі.
Ледь помітний рум’янець забарвив його одутле обличчя.
— А ти невихований, малий, — зронив він.
Я дивився йому вслід — широкі плечі та будова водія вантажівки, а хода м’яка, зверхня, мов у танцівника.
Коли він зник у коридорі, я повернувся у номер, налив собі віскі й сів біля вікна.
Події розгорталися надто швидко. Мене притиснули з усіх боків. Якщо я мав намір розкрити цю заплутану справу не у в’язниці, то мусив діяти швидко. Кілька секунд я обмірковував ситуацію, тоді допив своє віскі й вирішив, що мушу побачитися з Неттою. Підскочив, схопив капелюха і рушив до дверей. Задзвонив телефон.
Я повагався, але слухавку взяв.
— Гармасе?
Я впізнав голос Бредлі й подумав, чого йому від мене треба.
— Як там твої передні зуби, Бредлі? Я й далі практикую їхнє безболісне видалення. Якщо ще є що видаляти — звертайся. Допоможу.
Я думав, він зараз вибухне, але він цього не зробив. Його голос звучав майже миролюбно.
— Усе гаразд, Гармасе, — озвався він. — Забудьмо про те, що було. Ми тепер квити. Спочатку я завдав тобі клопотів, потім — ти мені. Тож забудьмо тепер про це.
Я заледве міг повірити своїм вухам.
— Тоді в чому річ? — запитав я.
— Я хочу повернути свої персні, Гармасе. Вони коштують дві тисячі фунтів. Можливо, ти забрав їх, щоби пожартувати. Не хочу сказати, що ти вкрав їх — але я хотів би їх повернути.
Це звучить достатньо розсудливо, подумав я, але яким чином я зможу їх повернути?
— Вони у Коррідана. Краще сам їх у нього попроси.
— Мене не цікавить, у кого вони зараз, — рикнув Бредлі. — Я хочу лишень, щоб вони опинилися в мене. Ти забрав їх — тобі й повертати.
Я прикинув, чи віддасть їх Коррідан, і засумнівався. Мене кинуло в піт.
— Але я не можу повернути персні без того, щоб мене не заарештували, — розтовкмачив йому. — Зателефонуй Корріданові, повідом, що я відібрав діаманти задля жарту, й попроси повернути каблучки тобі. Він спробує переконати тебе написати заяву проти мене, але тобі нема потреби це робити. Це — єдиний шлях повернути твої діаманти!
— Якщо персні не будуть у мене сьогодні о четвертій, то я напишу на тебе заяву й особисто прослідкую, щоб їй дали повний хід! — гаркнув Бредлі та повісив слухавку.
Якусь мить я розмірковував, тоді набрав номер місцевого відділку поліції. Мені сказали, що Коррідана нема в місті й повернеться він пізно. Я чемно подякував, поклав слухавку і спохмурнів.
— Дідько з ним! — сказав сам собі.
Поквапно спустився ліфтом, викликав таксі й поїхав на Кромвелл-роуд.
Зайшов у будинок місіс Крокетт, піднявся на другий поверх і постояв трохи, прислухаючись. Не почув нічого, що б могло мене сполохати, а тоді підійшов до дверей Медж Кеннітт і постукав.
— Люба, це Стів! — неголосно озвавсь я.
Двері вмить відчинилися. Нетта дивилася на мене широко розплющеними очима. Я озирнувся, сподіваючись побачити у себе за спиною Джуліуса Коула, але його там не було. Зайшов у кімнату і зачинив за собою двері. Нетта була у майже прозорій піжамі. Вона виглядала спокусливо, і якби мої думки не були зайняті іншим, то вона цілком могла б мене на дещо надихнути.
Однак я сказав доволі різко:
— Прикрийся чимось, люба! Сьогодні ми не вивчатимемо топографічних вигинів твого тіла.
— А в чому річ? — запитала вона, хапаючи шовковий халатик і накидаючи його собі на плечі. — Щось сталося?
— Багато чого, — повідомив я їй, сідаючи на підлокітник крісла. — Все змінилося. І далі змінюється занадто швидко, як на мене. Тож я вирішив за краще з тобою поговорити.
Вона сіла в шезлонг. Я згадав про Медж Кеннітт і про те, як вона лежала там із перерізаним горлом.
— Не сідай туди! — гостро озвався. — Її там знайшли.
— Заспокойся, Стіве! — сказала Нетта, не ворухнувшись. Очі її стали скляними. — Чого це ти став таким нервовим?
— І зовсім я не нервовий. Гаразд, сиди там, де тобі зручно.
Хвилину я вдивлявся у неї.
— Натомість тобі не бракує витримки, еге ж, Нетто?
Вона мотнула головою.
— Так, — допоки ти зі мною. То що сталося, Стіве?
Я розповів їй про відвідини Коррідана та Коула і про те, що вони казали. Оповів і про телефонний дзвінок Бредлі. Вона слухала, не перебиваючи.
— Ось такі-то справи, — завершив я. — То як тобі таке?
— Існує один-єдиний вихід, — озвалася вона по хвилинних роздумах. — Нам обом слід негайно полишити країну. Навіть якщо їм не вдасться пришити тобі убивства, ти однаково проведеш чимало місяців у в’язниці. А що тоді робитиму я?
— Я думав і про це. Однак якщо я втечу, то тим самим доведу Корріданові свою винуватість.
Вона скочила на ноги і підбігла до мене.
— Стіве! Невже ти не розумієш? Ти мусиш забратися звідси, поки все спокійно. Коли повернешся в Америку, ти зможеш написати Корріданові. І викласти йому всю історію. Але якщо зволікатимеш, то ми ніколи не зможемо звідси вибратися. Френч мене таки знайде. Ти просто мусиш урятувати і мене, і себе.
Я поклав руку їй на стегно. Під тонким шовком піжами воно було м’яке і приємне. Я згадав наші найкращі дні та поплескав її по спокусливому вигину.
— Гаразд, — врешті погодивсь я, — ми виберемося звідси, поки ще є така можливість, і я напишу Корріданові вже з Америки. А поки що, гадаю, мені слід зайнятися літаком.
— Летимо вже сьогодні ввечері!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Це не моя справа», після закриття браузера.