Читати книгу - "Мала, Олекса Мун (Alexa Moon) "

Мало не відкривши рота, я спостерігаю, як Матвій по-свійськи сидить за столом у вітальні моїх батьків і з апетитом поїдає мамине куховарство, яке вона п'ять хвилин тому встигла розігріти в мікрохвильовій печі.

Як у Матвія виходить бути у «своїй тарілці», у зовсім незнайомій атмосфері? Вражає... Це, напевно, у нього дар якийсь.

Крім мене, на Матвія направлено ще дві пари очей: погляд батька, що оцінює та очі матері, що сяють від щастя.

Вона давно не спостерігала, щоб із таким задоволенням вживали її блюда. Ми з татом — точно ні. А після завершення трапези, нас максимум на сухе «дякую» вистачало. А тут…
Загалом, мама у дикому захваті й вже заочно закохана у Матвія.

— Тетяно Львівно, це просто божественно! — тицяє вилкою в напівпорожню тарілку. — До речі, що це таке?

Ось же підлабузник! Швидко вивчив імена батьків.

Невдоволено складаю руки на грудях і перекладаю погляд на батька, сподіваючись, що тато вже почав спопеляти його поглядом. Сподіваюся на його підтримку.

— Курячий рулет із помідором та сиром! — урочисто заявляє мама, розквітаючи на очах. — У мене на десерт крем-брюле є.

— Ти й сам чудово готуєш! — вставляю свої «п'ять копійок».

— Так, тому й говорю: це божественно! Така проста страва і так смачно приготовлена! В чому секрет?!

— Ви кухар, Матвію? — не вгамовується мама.

— Ні. Але готувати не соромлюся.

— А ким ти працюєш? — подає голос батько.

— За фактом безробітний. Фриланс. Торік звільнився з посади аналітика. 

— Чи звільнили?

— Ні, сам! Мені не сподобалася політика нового керівництва, попри те, що прийшов молодий і перспективний пацан наші думки розбігались. Ще мене дратували його татуювання!

— Так, ну це серйозно, звичайно, — тихо сміється батько.

— А ким ви працюєте? — без сорому ставить запитання Матвій. Відсуває від себе тарілку і спрямовує в тата прямий погляд.

Безстрашний. Не впевнена, що татові сподобається його тон та спілкування на рівних. Єфим був старший за мене на дванадцять років і все одно не дозволяв собі такого тону стосовно мого батька. Стелився, як ганчірка та вислужувався як міг, при тому, що між татом і Єфимом була різниця в десять років.

Я рання дитина у своїх батьків. Разом вони ще зі школи. Потім вступили до одного універу, а потім з'явилася я. Мама пішла на заочну форму навчання, а тато довчився, але працює зовсім в іншій сфері. Має магазин комп'ютерної техніки.

Коли я почала зустрічатися з Єфимом, тато з самого початку відгукувався про ці стосунки в поганому ключі: Мовляв, треба пожити для себе, а такий дорослий чоловік, швидше за все хоче сім'ю. Молоду дурну дівчинку простіше посадити на ланцюг, знає не з чуток. Адже мама була такою як зараз коли я народилася.

Але коли я йому ставила питання про їхній поспіх, тато впевнено твердив, що ні про що не шкодує і ще раз вчинив так само не роздумуючи.

Тут я можу зробити лише один висновок: головне обрати правильного партнера для життя. Єфим був неправильним. Але як зрозуміти, хто правильний?

Підіймаю погляд на Матвія та прислухаюся до себе. Усередині щось екає. Поруч із ним завжди так.

— Вето, мені подобається цей хлопець більше твого слизького Єфимки! — несподівано заявляє батько, і я мало не валюсь під стіл.

— Повністю з вами згоден! — відповідає йому Матвій. — Я шкодую, що не вбив його кілька днів тому. — Побачивши переляканий погляд моєї матері, він поспішно додає: — Фігурально, звичайно ж!

Штурхаю Матвія ногою під столом і відразу ж отримують у відповідь його незадоволений погляд.
Настав час витягувати мого сусіда звідси, а то цей «улюбленець публіки» незабаром завоює не тільки мамине кохання, але й татове розташування.

— Отже, це через тебе Ветка його покинула? — Тато підіймається з крісла і займає місце на чолі стола.

Ветка? — Матвій посилає мені усмішку, мовляв, не забуде це прізвисько ніколи та обов'язково, ще не один раз скористається ним.

У відповідь посилаю йому не менш промовистий погляд: тільки спробуй не забути його — очі повиколюю.

Цікаво, коли це ми з ним отримали телепатичні здібності та навчилися, розуміти один одного без слів?

— Так, скажу, — Матвій перестає посміхатися і повертається до батька, — Я всіма силами сприяв цьому. У якийсь момент навіть занадто, за що, неодноразово просив вибачення перед Ветою і продовжую просити вибачення! — дивиться на мене.

Я пирхаю і відвертаюсь до стіни прикрашеної нашими сімейними фотографіями.

Не потрібні мені вибачення. Я вже прийняла рішення, але з кожною секундою проведеною за цим столом моє рішення починає «розхитуватися» і ризикує перевалити в протилежний бік.

— Нам вже час! — несподівано навіть для себе підриваюся з місця.

— Ні, не час! — батько нагороджує мене таким поглядом, який моментально прибиває мене до місця, змушуючи опуститися на стілець.

— Я приготую чай, — чи то питання, чи слабке твердження, звучить тоненький мамин голосок.

— Приготуй, а ти Вета залишишся тут! — продовжує батько: — Я слухаю, Матвію. Ти зупинився на тому, що дико перепрошуєш перед Ветою за якийсь огидний вчинок, який швидше за все, ти не збираєшся озвучувати.

— При всій моїй повазі Анатолій Олегович, що склалася до вас, — ні. Мені здається, як батькові, почути подібне буде не дуже приємно, та і я не хочу піти звідси зі зламаною щелепою, але! Поки ви не почали собі в голові описувати жахливі картинки, додам — честь вашої дочки не похитнулася.

— Серйозно? — спалахую. У всьому винен мій запальний характер.

Матвій правий, на фото, крім частини моєї оголеної спини нічого не було видно, але образа страх та біль, наслідок яких принесло мені це фото, вкололи отруйним уколом, змушуючи забути, як правильно стримуватися емоції. І що в присутності батька, вкрай безглуздо і небезпечно порушувати цю тему, тим більше я практично пробачила Матвію.

Але нічого змінити вже не можна було. Я спалахнула і Матвія понесло.