Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

— Це якісь страшні еманації з Підземельних Вимірів? — спитав Зрозум.

— Не думаю. Пахне кавою, — сказав Ридикуль.

— Кавою?

— Молочною піною з ароматом кави. Отже, чому мені щось підказує, що десь тут поблизу мають бути наші чарівники?

Із піни навпомацки хтось вийшов, лишаючи по собі коричнево-пінні сліди.

— Хто це в нас? — спитав Ридикуль.

— О, так! Хтось записав номер тієї підводи? Мені ще один пончик, якщо ваша ласка, — радісно озвався невідомий і зник у піні.

— Це був голос Скарбія, — сказав Ридикуль. — Ходімо, юначе. Це всього лише бульбашки, — він зник у пінній стіні.

Зрозум якусь мить вагався, а тоді зрозумів, що на кону честь молодого чарівництва, й пішов за Архіректором.

І одразу ж зіткнувся із кимось у пінному тумані.

— Е-е, добривечір?

— Це хто?

— Це я, Впертонз. Прийшов вас рятувати.

— Добре. Де вихід?

— Е-е.

Десь глибоко в кавовій хмарі почулися вибухи й лускіт. Зрозум кліпнув очима. Піна почала осідати.

З-під неї оприявнилися гостроверхі капелюхи, ніби старі колоди на дні висохлого озера.

Ридикуль рушив уперед, із його капелюха крапала кава.

— Що за бісова дурня тут відбувається? — поцікавився він. — Мені не забракне терпіння дочекатися, доки Декан в усьому зізнається.

— Не розумію, чого це ви на мене все вішаєте, — пробурмотіла вкрита кавою колона.

— Ага, і тоді хто ж це втнув?

— Декан сказав, що на каві мусить бути пінка, — озвалася пінна купа, чиї обриси нагадували Верховика, — і тоді він доклав трохи простеньких чарів, а тоді ми, здається, трохи загралися.

— Отже, це були таки ви, Декане.

— Так, гаразд, я, але це чиста випадковість, — невпевнено сказав Декан.

— Геть звідси, усі, — наказав Ридикуль. — Щоби повернулися до Академії негайно.

— Ну тобто, я не розумію, чому ви вважаєте, ніби це тільки моя провина, навіть коли іноді так стається, що це я...

Піна ще трохи осіла, і з-під неї показалася пара очей під томським шоломом.

— Даруйте, — озвався голос, джерело якого досі ховалося під піною, — але хто за все це платитиме? З вас чотири долари, будьте ласкаві.

— Гроші в Скарбія, — швидко відповів Ридикуль.

— Уже ні, — сказав Верховний верховик. — Він купив сімнадцять пончиків.

— Цукор? Ви дозволили йому їсти цукор. Ви ж знаєте, що він від цього починає поводитися дивно. Пані Герпесюк попереджала, що коли ми пустимо його до цукру, вона нам винесе догану. — Ридикуль зібрав чарівників біля дверей. — Гаразд, шановний пане, ви можете довіряти нам, ми ж чарівники, я пришлю когось із грішми зранку.

— Ха, гадаєте, я вам повірю? — спитав шом.

Це був довгий день. Ридикуль розвернувся й поводив рукою біля стіни. Сипнуло октариновими іскрами, й слова «ВИННІ 4 ДОЛЯРИ» самовипалилися на камені.

— Ваша правда, в мене жодних питань, — сказав гном і сховався у піні.

— Є в мене підозра, що пані Герпесюк не дуже перейматиметься, — сказав Викладач новітніх рун, коли вони брьохали нічними вулицями. — Бачив її й кількох покоївок на, ну, концерті. Знаєте, тих, що на кухні помагають. Моллі, Поллі й ця ще, Доллі. Вони, так би мовити, верещали.

— Не думав, що музика була аж така погана, — завважив Ридикуль.

— Та ні, так би мовити, не від болю, я би не сказав, що від болю, — вів далі Викладач новітніх рун, червоніючи. — Але коли той юнак вихляв стегнами отак...

— Він мені здався цілком ельфонутим, — завважив Ридикуль.

— ...То вона, так би мовити, кинула свої... ну, теє, на сцену.

Тут навіть Ридикуль не знайшовся, що відповісти. Принаймні якийсь час не знаходився. Усе чарівниче товариство раптом поринуло кожен у свої особисті думки.

— Тобто, наша пані Герпесюк? — уточнив Завкаф неточних наук.

— Так.

— Тобто, отеє, цейво?

— Так, здається, так.

Ридикуль якось бачив, як пані Герпесюк розвішувала своє прання. Видовище його вразило. Він не знав, що в цілому світі набереться стільки рожевого трикотажу.

— Тобто, вона таки кинула свої?.. — спитав Декан, і його голос звучав так, ніби він був дуже, дуже далеко.

— Ну, так, я цілком певен.

— Звучить небезпечно, як на мене, — різко сказав Ридикуль. — Так можна й скалічити когось. Отже, шановні, усім негайно в Академію, і щоби кожен прийняв холодну ванну.

— Справді, вона свої?.. — не вгамовувався Завкаф. Чомусь ніхто з присутніх не міг прогнати від себе цю думку.

— Краще зробіть щось корисне, знайдіть, приміром, Скарбія, — сказав Ридикуль. — А вас усіх я би зранку зібрав і виголосив догану перед адміністрацією, якби ви самі не були адміністрацією...

Старий Тхір Рон, який був фаховим маніяком і одним із найнастирливіших анк-морпоркських жебраків, блимав очима в напівтемному кабінеті. А от лорд Ветінарі чудово бачив у темряві. Нюх у нього теж був, на превеликий жаль, гострим.

— А тоді що сталося? — спитав він, намагаючись не повертатися обличчям до жебрака. Адже нехай сам Старий Тхір Рон і був невеличким згорбленим чоловічком у завеликому брудному плащі, сморід його був великим, як світ.

Насправді Старий Тхір Рон був буквально шизофренічною істотою. У тому сенсі, що окремо існувала людина на ім’я Старий Тхір Рон, а окремо — сморід Старого Тхора Рона, який за багато років еволюціонував до такої міри, що міг вважатися повноцінною особистістю. Будь хто міг би смердіти так, що сморід лишався би в повітрі якийсь час після відбуття свого власника, але сморід Старого Тхора Рона прибував за кілька хвилин до свого власника, щоби поширитися в просторі й зручненько облаштуватися заздалегідь. Він набув таких виразних рис, що сприймався навіть не носом, який самозакупорювався з метою самозбереження, — люди передчували наближення Старого Тхора Рона вухами, бо в тих починала плавитися сірка.

— Хулєра, хулєра, не тим боком, казав їм, хулєра бісова... — Патрицій терпляче чекав. Коли маєш справу зі Старим Тхором Роном, треба дати час його заблукалій свідомості прийти до взаємопорозуміння із язиком. — Чари наводять, шоб шпигувати, казав їм, юшку з квасолею сюди... а тоді всі почали танцювати, бачте, і тоді ще двоє чарівників були на вулиці, і один говорив, шо музику можна впіймати