Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

галявині між віковими дубами, впали тіні від нього на плесо Сули. Розбійники оточили гурт охоронців і повели в гущавину. Незабаром все довкола затихло, тільки тріскучі іскри в потоці вогняного валу линули в нахмурене небо. Вітер-в-полі підійшов до покорченого стовбура столітнього велетня, намагався розгледіти скулену постать княжича у полисках примхливого вогню.

— Ти чуєш мене, Димитре?

— Чую, — долинуло згори.

— Ти зійдеш униз?

— Пощо?

— Я хочу розмовляти з тобою.

— Хто ти, щоб я теж захотів розмовляти з тобою? — погордливо одвітив хлопець.

— Ти знатимеш про це, коли відкинеш пиху, нав’язану тобі облудними родичами...

— Кого ти називаєш так образливо?

— Князя й княгиню Вишневецьких.

— Як смієш ти, хлоп, так називати уроджених князів, що ведуть рід аж від...

— Знаю, знаю, — глумливо підхопив Вітер-в-полі, — що той рід сягає своїми гадючими щупальцями аж до Рюрика. Ну то й що? Хіба здирство й убивство, вчинене князівськими руками, перестає бути мерзотою перед оком Божим? Хлопче, хлопче, заклич до себе краплину глузду, дай сам собі відповідь: навіщо я захопив тебе сеї темної ночі, навіщо підставляв під жало смерті своїх побратимів?

— О, яка глибока загадка! — пирснув сміхом у сутінках Димитр. — Хочеш здерти з батька мого добрячий мішок золота. Хіба не так?

— Бідний, покалічений синку, — з жалем зітхнув Вітер-в-полі. — Як рано ти все став міряти чортівським металом. Якщо хочеш знати — я маю силу спустошити льохи твого батенька без отакої гріховної гри, яку ти підозрюєш. Невже гадаєш, що християнські душі, хай навіть розбійницькі, торгуватимуть любов’ю батьківською заради тлінного багатства?

— То пощо ж тоді мій полон? — помовчавши, озвався княжич.

— Ти не в полоні, синку, — твердо сказав отаман розбійників. — Ти вільний, як і твої охоронці, котрих я визволив від рабства у князя...

— Не збагну. Дивне чиниш...

— Думай, думай, синку...

— Чому називаєш мене сином? Що означає та дивна мова?

— Ти знатимеш все, Димитре.

— І я справді не в полоні?

— Так.

— І можу навіть тепер іти додому?

— Можеш. Навіть повинен... іти додому... Проте чи відаєш ти — де твоя домівка?

— Знову загадки. Мене чекають в палаці. Там хвилюється батько й мати. Байдак має прибути до Лубен на світанку...

— Ти встигнеш до світанку, якщо так забажаєш. Проте маєш вислухати все, що чотирнадцять літ палить моє серце вогнем...

— Чотирнадцять літ? — тривожно перепитав Димитр. — Мені днями має сповнитися чотирнадцять літ. Вже запрошені гості до палацу...

— То хочеш знати, княжичу, хто ти, звідки ти? — суворо проказав Вітер-в-полі. — А чи волієш затулитися від правди брязкальцями шляхетської марноти? Якщо серце твоє озвалося на тривогу моєї душі... якщо голос крові ще не замовк у юних грудях, то вислухай все, що маю сказати тобі. Лицарське слово: після моєї оповіді вибирай шлях самостійно. Спускайся вниз, Димитре, сядемо до вогнища священного, погомонимо серцем до серця, як ведеться між рідними душами...

...

Три литвини з тих, які були відпущені розбійниками на всі чотири сторони, таки не могли подолати почуття страху й згідливої приреченості: на світанку вони примчали, задихаючись і відсапуючи, до брами замку, один перед одним наввипередки оповідаючи про напад на байдак, про полон княжича, про всю нічну оказію. Пані Вишневецька, почувши всю ту історію, відчайдушно заголосила, заламуючи руки, сам Корибут холодно й люто наказав посадити вірнопідданих литвинів на палі, але спохопився і замінив смертну кару сотнею канчуків, що й було вчинено ретельними слугами хутко й безжально. Після того покараних — закривавлених і замордованих — посадили на коней, прив’язали до сідел і звеліли вести озброєний загін вершників у розбійницький ліс, де сталася злочинна оказія. Сам князь очолив каральний похід. Три сотні озброєних литвинів та дворових козаків вздовж і впоперек міряли копитами коней правічні ліси понад Сулою, нишпорили поміж купинами довжелезних боліт, жахаючись потрапити у пащу зрадливої драговини. Три доби тривав той втомлюючий, проте марний пошук. Жодного знаку розбійників слуги Вишневенького не знайшли, не лишилося навіть найменших слідів байдака в тому місці, де було вчинено напад. Лютий до нестями вертав свій загін князь Вишневецький назад, обіцяючи пересадити половину зрадливих драбів і лайдаків на палі, тим більше що ті вірнопіддані литвини, яких він велів парити канчуками, користуючись нічним привалом, накивали п’ятами, втямивши, що краще загинути на вольній волі, аніж у рабстві.

Переїжджаючи хутір Ведмедівку, знетямлений володар перепитав усіх господарів-гречкосіїв, чи не чули вони щось про напад на князівський байдак, чи не бачили юного княжича, чи не відають про злочинного розбійника Вітра-в-полі. Хуторяни в один голос запевняли, що в цих краях про напади й розбій давненько не чутно, і славетний Вітер-в-полі промишляє десь аж у Дикому Полі або на Волощині, єднаючи свій загін з тамтешніми гайдуками. А тут, біля Засулля, Ведмедівки та довколишніх хуторів, — тихо, спокійно, слава Богу, давненько вже ні татарви, ні лихих людей не видать. Ясновельможний Корибут, похнюпившись, дав наказ рушати до Лубен, пекельно страхаючись навіть думати про те, що він скаже пані Вишневецькій про долю її улюбленого сина Димитра. І тут на узліссі йому впала в око кобзарева землянка, а біля неї вже підтоптана постать самого Тайноока. Співець стояв біля похилого тину, тримаючи в руках кобзу, перебирав на ній струни і дивився десь убік, ніби прислухаючись до тупоту кінських копит. З дверей ветхої землянки вигулькнув ставний рудоволосий підліток, задивився на вершників, роззявивши рота від зацікавлення й несподіванки. Князь смикнув за повід, зупинив вороного.

— Гей ти, — крикнув він до Тайноока, — хто будеш?

— Бог його святий знає, хто я, — химерно відповів співець. — Про теє не думаю. Ходжу по світу, нагадую людям про теє,