Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

....

А що ж інші учасники оповіді? Що сталося з ними?

Баба-повитуха Забіла ще років зо три з’являлася то сям то там в довколишніх селах, коли в тім була потреба, проте в червні вісімнадцятого посланці від пані Вишневецької, відряджені для вручення подарунків старій відлюдниці, не знайшли в убогій хатині нікого. Пустка заросла бур’янами та хмелем, у руїнах поселилися дикі коти. Жителі Ведмедівки чогось певного про долю повитухи сказати не могли. Тайноок, повернувшись із мандрів по селах України, уже Забіли не застав. Так і згасла вона десь в дорозі, помагаючи янгольським душам відкривати брами в цей тяжкий світ, не скориставшися жодними принадами тутешньої марноти: певно, добре знала правдиву вартість і мерехтливих блискіток князівських палаців, і непевність прагнень віковічних трударів матінки-землі...

Вітер-в-полі залишив у спокої ближні маєтки, що належали Вишневецькому або його орендаторам. Водив розбійницьку ватагу аж на Поділля, до Волощини, інколи шарпав навіть татарські й турецькі стійбища та пости біля Перекопу та Очакова. Повертаючись до заповідного лісу над Сулою, справляв буйні поминки по коханій Марусині, давав багаті подарунки церквам. З року в рік чекав, коли ж з’явиться князь Корибут з юним княжичем, бо ж ще в чотирнадцятому році володар Лубнів рушив разом із сином Димитром до родового балтійського володіння і не повертався на Україну жодного разу. Темний вогонь розпуки й внутрішнього терзання палив козака-розбійника, він докоряв сам собі за те, що послухав Забілу, віддавши рідну кровиночку до чужих рук. Інколи напруга чуттів доходила до такого шаленого кипіння, що Вітер-в-полі збирався рушити до Литовського краю, щоб розшукати там гніздо Вишневецького, а в нім свого навіки втраченого сина. Він залишав побратимів у лісових криївках, прямував до Тайно-ока, питав поради, і старий кобзар заспокоював лицаря, запевняючи, що варте сердечного кипіння лише те, що дає плід на древі любові. Омела пишно величається на вітках дуба, проте не рідня цьому могутньому дереву. А жолудь, навіть непоказний, таки зберігає силу й красу свого вітця навіть у торішньому листі, під ногами людей та звірів. «Не турбуйся, Вітре-в-полі, — заспокоював співець, — якщо посіяв ти в лоно бідолашної Марусини козацьке зерня, воно неодмінно проросте, пустить пагони, вижене в небо надійні гілки. І ти побачиш те рідне віття, торкнешся його, відчуєш дивні пахощі, бо доля хоч і жорстокі стежки стеле під ноги шукачам, проте справедливість не забуває ані тут, ані в іншому світі...»

Втишував буряне серце Вітер-в-полі, вірячи в чаклунське передчуття кобзаря. Часто посилав своїх людей до палацу Вишневецького, розпитуючи, чи нема вісті про появу володаря та його сина в цих краях. І ось влітку двадцять сьомого року несподівано прибув до Лубнів посивілий Корибут, а з ним — покотилася чутка, що наближається з північного краю валка литвинів та козаків з молодим княжичем. Почувши теє, козак-розбійник зібрав побратимів на таємну раду, після чого влаштував засідки на всіх шляхах, що вели до Лубнів.

...

Вершник приніс вістку з несподіваного боку: байдак з княжичем та охороною наближався Сулою від Дніпра, а валка з добром вже минала лубенські брами. Чому так сталося, Вітер-в-полі не міг втямити. Можливо, юний Вишневецький захотів помилуватися берегами священної ріки, вдихнути прохолоди чистих лугів, піщаних берегів, запаху гаїв та дібров, а не вихаркувати щохвилини пилюку закурених степових доріг. Що б там не сталося, а діялося так, як втаємничено казав Тайноок: чаклунська сила тяжіння вела Димитра туди, де стара Забіла закопала його пупа. Вітер-в-полі молився Богу, щоб байдак пропливав біля криївки лісової вночі, так можна вчинити напад з найменшими втратами.

Чи послухалася небесна сила молитов розбійницьких чи ні, про те нічого не відомо, проте князівський байдак наблизився до заповітного лісу в сутінках. Понад річковою долиною, понад віковими хащами нависали передгрозові хмари, хвилі лопотіли під різьбленим носом судна, литвини й козаки сонно налягали на весла, втішаючись неголосними розмовами про недалекий нічліг та гостинну вечерю на подвір’ї князівського замку.

Зненацька з-під днища байдака випірнули десятки страхопудливих метких постатей, накинулися на веслярів та охоронців, блискавично пов’язавши всіх сиром’ятними ремінцями. Ніхто й запищати не встиг, тим більше що до носа кожного литвина й козака було підсунуто шаблюку або ножа. На берег кинули линву, почали підтягати судно до кручі, під покрив столітніх дубів. Хоч весь напад вчинено майже безшумно, а розбійники розмовляли пошепки, при підході до мілини несподівано відчинився люк на кормі й звідти вискочив жвавий підліток.

— Княжича не чіпати! — долинув з-під верболозів негучний наказ Вітра-в-полі.

Юний Димитр метнув погляд праворуч, ліворуч, збагнув, що вся його охорона безпомічна і, висмикнувши шаблю у якогось зв’язаного козака, притулився спиною до притулку на кормі. Хрипко крикнув у сутінки хащів, що невблаганно наближалися:

— Живим не здамся! Так і знайте!

— Димитре, — пролунав з пітьми сильний і схвильований голос. — Тебе ніхто пальцем не зачепить. Тут всі друзі, товариші, побратими...

— Шукай дурних в іншому місці! — глумливо засміявся хлопець, застережливо здіймаючи вгору шаблю. Криця гадючим полиском замерехтіла над його чолом. — Лицарі не нападають таємно! Мене привчили до чесного бою, я волію глянути в очі тому, хто посмів напасти на варту!

— Дурнику! Що ти відаєш про честь і лицарство? — гнівно долинуло від берега. — Тобі ще належить розвіяти мару князівської шкури, а тоді міряти вчинки інших людей!..

— Міркуй як знаєш, а я знаю своє! — крикнув Димитр і, вхопившись за віття дуба, що нависало над байдаком, миттю вибрався по товстій гілляці до стовбура.

— Запаліть вогнище! — крикнув Вітер-в-полі. — Поставити всюди варту! Щоб миша ніде не проскочила. Литвинів і козаків одведіть до криївки і нагодуйте. Заспокойтесь, товариство, ніхто вас пальцем не торкне. Знаю, що князь посадить всіх на кіл за те, що не вберегли Димитра. Що ж маємо діяти? Кожному стежка відкрита до порогів... або до нашого лісу... Вибирайте! Хто залишиться з нами, тому скажу: вітаю тебе, брате! Хто зважиться на далекі мандри до лицарів волі — тому Бог на поміч і наше «прощай!»

Спалахнуло буйне багаття на