Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

чиї вони діти, згадую давні думи та казки... то й кличуть мене кобзарем...

— Чи не Тайноок твоє ім’я?

— І на таке ім’я відгукуюся, — згодився співець.

— Чув про тебе, старче.

— Добре чи зле, ясновельможний пане?

— Добра в тебе слава, добра, — знехотя кинув князь. — Кажуть, що ти щира й правдива душа... тому й до тебе нині звертаюся... не як князь, охоронець вашого краю... а як батько. Ти, мабуть, теж батько? Хто тобі ось цей хлопак?

— Сирота... Вій мені за сина... Івась Вогневик звати його. Водить мене, переймає ремесло кобзарське... а пощо тобі знати про сина мого?

— Твій — при тобі, старче! — з болем відгукнувся Вишневецький. — А мій... ось такий, як твій, за віком... полонений розбійниками... Вже третій день ми шукаємо його в цих пущах, і все — дарма! Литвини повідали, що десь тут було вчинено напад. Ніби всі крізь землю провалилися. Ти давній житель, ти знаєш навіть те, що зрячі не видять! Допоможи! Пані Вишневецька помре від туги, якщо не відшукаємо сина. Я певен, що за нього жадають викупу... Розшукай злочинців, скажи, що я готовий повернути дитину за найвищу ціну. Тільки не кажи мені, що ти нічого не знаєш...

— Я тобі не кажу цього...

— Отже, знаєш? — радісно вигукнув князь.

— Я й цього не мовив...

— Не дратуй мене, старче!

— Заспокойся, князю. Обіцяю тобі дізнатися все, що зможу. Проте, гадаю, що не в золоті тут справа...

— А чого ж ще можуть жадати хлопи, що вирвалися з-під руки панської?

— Ех, князю, князю! — докірливо зітхнув кобзар, провівши пальцями по струнах, і срібнотонні переливи прокотилися понад узліссям. — Хіба не знаєш ти казки, що живуть у народі? Чорт обіцяє золото й багатство за живу душу, але пізніше те золото обертається черепками. Ту казку сотворили бідні люди, бо добре відають марність тих брязкалець. Ось послухай думу прадавню про шукача скарбів небувалих...

Ой у небі три дороги, Одна заростає. А у Бога три синочки, Один десь блукає. Ой блукає він у світі, В чужій-чужениці, Та й не може повернутись До Вітця в світлицю. Розбійником його люди Темні називають, Та про тяжку, лиху долю Нічого не знають! Ой не знають, що шукає Раю не для себе, А щоб люди всі вернулись У забуте небо... Поможіте йому, вітри, Блискавиці-громи, Щоб відкрилися для світу Божії хороми! Щоб з’єдналися братове І згори, і з долу... Поможіте, доки серце Ще не захололо!..

Доспівавши свою дивну пісню, кобзар замовк і похилив голову, ніби очікував, що скаже на те князь. Вершники переглядалися здивовано, жваво гомоніли. Вишневецький скупо кивнув, глибока риса залягла на його чолі.

— Бачу, що глибоко копаєш ти, старче. Не гадав, не гадав! Залюбки порозмовляю з тобою, як випаде час. До такої мудрості навіть не всякі таємні ордени додумуються в Європі, а ти...

— А ми... чорна кістка... як можна?

— Добре, добре! Гонор в тебе як у шляхтича. Хвалю, хвалю! Проте повернемося до мого лиха. Я збагнув, на кого ти натякнув. Розбійник, мовляв, теж може бути «сином Божим»... Хіба не сказав Христос в останню смертну хвилину розбійникові: «Нині ж будеш зі мною в раю»?.. Дай Боже, щоб твої натяки були правдиві, хоч я й не можу збагнути, якого благородства можна чекати від підступного нападу? Слухай же моє лицарське слово. Якщо повернеш сина, знайдеш стежечку до того, хто його полонив... стану тобі покровителем, батьком, другом... Чуєш?

— Чую, ясновельможний пане...

— Син твій Івась стане побратимом моєму первістку Димитру, пошлю їх вчитися разом до Варшави, до Відня... Чуєш?

— Чую, чую, князю...

— Чи віриш слову, яке я дав тобі?

— Вірю, князю Корибуте! Зроблю все, що зможу... І навіть більше...

— Вірю і я тобі, старче! Дам тобі в нагороду все, що забажаєш... і тому, з ким матимеш справу. Звелю чекати тебе в замку вдень і вночі. Вдень і вночі...

...

Тут у моїх видіннях про юного Димитра Корибута Вишневецького чомусь було кілька варіантів подій: то Вітер-в-полі одразу оповідав хлопцеві таємницю його народження, то цьому заважав кобзар Тайноок, який зненацька з’являвся з лісової хащі, зупинивши химерну бесіду батька з сином, а вже пізніше вони разом знайомили його з драматичною пригодою давньої пори. І реакція княжича була неоднозначна: відчай, розгубленість, юнацькі терзання, навіть нехіть до життя. Проте минуло кілька днів, упродовж яких Димитр познайомився не лише з таємничим для довколишнього світу життям козаків-розбійників, а й почув від кобзаря та Вітра-в-полі оповіді про далекі походи лицарів волі в турецькі землі, про орлиний притулок героїв за дніпровськими порогами, про нещадні герці з чужинськими напасниками, які плюндрували рідну землю і рік за роком спустошували її, забираючи в полон Дівчат, жінок, дітей та працьовитих гречкосіїв, безжально знищуючи всіх інших, хто не здатний здолати пекельний шлях від рідних притулків до проклятих невільницьких базарів.

Найбільше до серця припало молодому Вишневецькому знайомство з Івасем Вогневиком. Хлопці подружилися, побраталися, клянучись на віки вічні не зраджувати лицарської клятви. Тайноок з