Читати книгу - "Небезпечнi мандри"

— Кегаар каже, що колонія, яку він знайшов, дуже велика, — почав Ліщина.

— Отже, ми не можемо взяти її силою, — підхопив Кучма.

— Але мені зовсім не хочеться приєднуватися до них, — провадив Ліщина. — Може, вам хочеться приєднатись?

— І залишити нашу колонію? — вигукнув Кульбаба. — Ми стільки поклали тут праці! Та й волі там такої не буде. Ні, я певен: жоден з нас нізащо не згодиться покинути цей чудовий пагорб!

— Всього-на-всього нам треба знайти кілька кролиць і привести їх сюди, — сказав Ліщина. — Чи не занадто тяжка це справа?

— Навряд чи це буде занадто тяжко, — сказав Падуб. — Адже великі колонії часто бувають перенаселені, багато кролів там недоїдають. Молоді кролиці стають неспокійні й тому часто не вагітніють, не приводять маленьких.

— Значить, ти вважаєш, що там можуть бути незадоволені кролиці? — спитав Ліщина. — Це обнадіює. Отже, ми вирішили? Посилаємо туди експедицію, якщо є надія, що обійдеться без бою. Як ви вважаєте: чи треба вирушати туди всією колонією?

— Ні в якому разі! — сказав Ожина. — Два чи й три дні подорожі туди, а тоді назад, і весь цей час усім загрожуватимуть усілякі небезпеки! Трьом-чотирьом кролям буде куди легше подолати всі труднощі, аніж цілому грайру. Троє-четверо можуть пересуватися швидко й непомітно. Та й Головний Кріль із більшим співчуттям поставиться до кількох кролів, що прийшли з чемним проханням.

— Слушно кажеш, Ожино, — похвалив Ліщина. — Пошлемо чотирьох. І нехай вони пояснять їхньому Головному, як ми опинилися в такій скруті, й попросять дозволу умовити кількох кролиць піти з ними. Але кого з нас найкраще послати послами?

— Одне ясно: ти, Ліщино-ра, не повинен іти! — сказав Кульбаба. — Ти потрібен тут, і ми не хочемо ризикувати нашим Головним Кролем! Усі так думають.

Ліщина й сам знав, що йому не доведеться очолити посольство. Що б то подумали кролі чужої колонії про такого Головного, який сам бігає виконувати свої доручення. Та й непоказний він собою, і промовець неблискучий…

— Гаразд, — мовив він. — Я знав, що ви не відпустите мене. Та й посол був би з мене абиякий. А от Падуб підходить якнайкраще! Він чудово знає, як слід пересуватися на відкритій місцевості, й зуміє розсудливо повести мову, коли опиниться в чужій колонії.

Ніхто не заперечував проти кандидатури Падуба. Зате вибрати йому товаришів виявилось важчим ділом. Кожен залюбки пішов би з Падубом, але справа була така важлива, що обговорювали кожного кроля по черзі, зважуючи, хто зможе найлегше витримати далеку дорогу й зберегти пристойний вигляд, щоб гідно вступити в чужу колонію. Зрештою послами обрали Падуба, Срібного, Жостіра й Суницю.

Суниця скромно погодився, але видно було, як дуже потішило його це обрання. Він весь час намагався довести своїм новим друзям, що він не боягуз, а тепер потішено зрозумів, що його оцінили по заслугах.

Посольство вирушило в путь на світанку, ще тільки сіріло. Кегаар зголосився вилетіти слідом за ними трохи перегодом, щоб переконатися, чи в правильному напрямку вони йдуть, і принести в колонію вісті про їхнє просування. Ліщина й Кучма провели їх до південного узлісся. Падуб тримався впевнено, і решта троє послів були в бадьорому настрої. Ось вони щезли у високій траві, й Ліщина з Кучмою повернули назад, до лісу.

— Ми наче все як слід продумали, — сказав Ліщина. — Тепер надія на них та ще на Ель-аграйру! Все буде гаразд — чи як ти думаєш?

— Звісно, все буде гаразд! — відповів Кучма. — Швидше б вони тільки верталися! Я так мрію мати гарненьку кролицю в моїй норі та ще й цілий виводок кроленят. Купу малих кучменят, Ліщино! Подумай про це й затремти!

Настала вже середина літа. Тільки п’ять годин панувала справжня темрява, а тоді розливались бліді сутінки. В такий час Ліщина вже не міг спати. Ось і зараз він виліз нагору й сидів на пагорку. Все йшло, як було задумано. Вчора після обід Кегаар розшукав Падуба й поправив тому курс — трохи ближче до заходу. Мабуть, вони таки дійдуть за два дні… Отже, все складалось якнайкраще.

Якийсь веселий, збитошний дух вселився в Ліщину. Його пойняло таке саме радісне збудження, як і тоді, після переправи через річку Енборн, коли він подався на розвідку і знайшов бобове поле. Він прагнув пригод і був упевнений, що все у нього вийде, все кінчиться щасливо. Але яких пригод? Добре було б утнути щось таке, чим можна було б похвалитися Падубові й Срібному, коли ті повернуться! Щось таке… ні, не для того, щоб применшити їхні здобутки! Звісно ж, ні! Просто йому кортіло довести, що їхній Головний Кріль не в тім’я битий і що йому до снаги все те, на що здатні його підданці. Стрибаючи вниз по пагорку й вишукуючи кущик салатного бедринцю, він неквапливо думав свою Думу.

Яка ж витівка може приємно здивувати кролів? А що коли Падуб і Срібний, повернувшись, застануть у колонії парочку кролиць?!

Але що ж треба зробити в першу чергу? Чого він досягне, якщо ось зараз опиниться на фермі? Дожувавши при зоряному світлі останній листочок бедринцю, Ліщина відповів сам собі: «Просто обдивлюся на місці та спробую порозмовляти з тими хатніми кролями, якщо знайду їх. Та й досить буде. Я не буду ризикувати по-справжньому, поки принаймні не переконаюся, що є для чого важити життям».

Піти йому туди самому? Звісно, безпечніш і приємніш піти з товаришем. Але тільки з одним. А кого ж найкраще взяти? Кучму? Кульбабу? Ліщина зразу ж відкинув ці кандидатури. Тут був потрібен хтось такий, що без заперечень виконуватиме