Читати книгу - "Високий Мисливець"

Майже одразу надійшла відповідь, послана дзеркалом. Особливих новин не було. Про все, що сповіщав негр, мисливець уже знав, крім відомостей про кількість поранених та забитих списоносців. Правда, його занепокоїло повідомлення про підготовку до нового нападу на індіанців, але точних даних про це ще не було; Венцеслау передав, що Мальгейрос не поспішає з цим. Пославши сигнал, що він незабаром приїде до фортеці, Караї загасив вогонь. Ось-ось мало початися велике і небезпечне полювання на дику череду, і він хотів спокійно подивитися на все з гори. Йому було цікаво, як Алонсо пощастить упоратись з полюванням.

Довго чекати не довелось.

Вистава почалася.

З півдня насувалась велика хмара куряви, крізь яку нічого не можна було побачити. Тільки тоді, коли хмара, промчавши сухим степом, наблизилась до вологіших місць і осіла, можна було роздивитися, що попереду мчить вершник. Мисливець упізнав його. Це був Байджокігі. Він випростався у сідлі і вимахував над головою червоним плащем — пончо. З висоти здавалося, що він навіть не дуже підганяє свого коня, хоч насправді вершник летів, як вітер.

Слідом за ним виринуло стадо. На вологому грунті порох уже не здіймався, і все було ясно видно. Тільки тепер мисливець усвідомив, яка небезпека загрожувала йому самому, коли він тікав від стада кілька днів тому.

Хвилювання охоплювало його все більше й більше. Він боявся за Байджокігі: досить коневі спіткнутись, і ні від коня, ні від вершника нічого не лишиться. Та вождь, видно, був упевнений і в собі, і в своєму коні: недаремне його постать була весь час гордо випростана. Рантом Байджокігі різко зігнувся, і Караї здалося, що він падає з коня; але вождь лише перевернув пончо червоною підкладкою всередину і, майже лежачи на шиї коня, почав звертати убік.

Стадо трохи сповільнило біг. Передні бики попідводили голови від землі, ніби шукаючи, куди пропав утікач. Після того як зникла червона пляма, що лютила і вабила стадо кілька днів, сам вершник уже не цікавив їх.

Та в цей час з протилежного боку виїздив повий вершник — Альваро.

Якусь мить він забарився, розгортаючи червоне пончо, та за хвилину гонитва почалася знову. Стадо вже давно перетнуло межу індіанських земель і мчало далі в напрямі Наліке. Ось воно вбігло у високу траву, там, де нещодавно відбулася сутичка трьох індіанців із списоносцями. Вершник зник у траві — видно було тільки червоне пончо, що маяло на вітрі, і трава, як море, хвилювалася над спинами розлючених биків та корів.

Альваро вискочив на луг, порослий низькою травою; тут він, як раніше Байджокігі, припав до гриви коня, квапливо ховаючи під себе червону матерію. Замість нього до стада ступою виїхав Алонсо. Ось він підвівся в стременах і озирнувсь. І вершник, і кінь були такі спокійні, ніби виїхали на прогулянку і не знали, що назустріч їм мчить сотня тонн м'яса, виставивши уперед і пригнувши до самої землі гострі роги.

Алонсо зупинився. Знову звівшись у стременах, він підніс до плеча рушницю і вистрілив. Над стволом здійнявся димок. Мисливець стояв непорушно, хоч дике стадо вже було всього за якихось метрів сто від нього. Та він був певен, що не схибив.

Згори Караї добре бачив, як один із трьох биків, що мчали попереду, утворюючи гостряк живого клина, звалився на землю. В ту ж мить картина змінилась. Алонсо перекинув карабін за спину, розкрутив болеадору і метнув її. Вона влучила у ноги переднього бика, обкрутилася довкола них, і цей бик теж важко упав на землю. Потім полетіла ще одна болеадора, яка звалила третього бика. Алонсо повернув коня і спокійно від'їхав.

Із стадом сталася дивовижна зміна. Передні бики різко спинились, аж їхні копита вгрузли у землю. Здавалося, вони присіли на задні ноги, мов коні, які спускаються з крутого схилу. На них напирали всією вагою бики й корови, які мчали позаду. Але передні витримали натиск, лише деякі повалились на землю, і на них одразу посунули інші. Потім усе стадо сплуталось, завирувало, закружляло, і минуло кілька хвилин, поки із цієї круговерті знов утворилась певна система. Старі бики стали навколо трьох, що лежали на землі. їх оточили рядами молодші, останній з яких утворили корови й телята. І раптом все це величезне стадо, майже тисяча голів, протяжно заревло. Це було оглушливе, схоже на плач ревіння диких тварин. Кілька хвилин тому, коли розлючені тварини сліпо мчали вперед, їх рев нагадував гул бурі, удари грому, тепер Караї здавалось, ніби він чує дивовижні, незбагненні звуки, які видає велетенський орган. Дикі тварини тепер були безсилі й приборкані. Вони втратили своїх ватажків і оплакували їх тужним ревінням.

З ліска біля підніжжя гори з'явилися індіанці на конях та їздових волах, женучи поперед себе свійську худобу. Спершу вони боязко об'їхали навколо стада. Мисливець розумів їх. А що як стадо знову оскаженіє? Індіанці, звісно, не хотіли втрачати свою худобу, приручену з такими труднощами. Та коли Альваро й Алонсо повернулись і рішуче в'їхали у дику череду поміж биків і корів, що сумно ревли, індіанці посміливішали й собі приєдналися до них. Стадо знову завирувало, але, спрямоване людьми, потроху почало рухатись у бік Наліке. Юнаки на конях помалу переміщались на краї, оточуючи все стадо. Решта індіанців на їздових волах і биках, змішавшись з дикою чередою, рушили в напрямку, про який було заздалегідь домовлене. Один із воїнів на великому бику перебрав на себе роль вожака, і все стадо посунуло за ним. Спершу дуже повільно, потім швидша і швидше, аж поки не понеслося вскач. Але вже не атакуючим клином. Вершники по боках стиснули стадо спершу в квадрат, потім у витягнутий прямокутник. Невдовзі над стадом знову здійнялася хмара куряви: це худоба бігла по сухих прогалинах, що межували з Наліке. На місці лишилися тільки троє биків — мертвий ватаг і його ад'ютанти, які намагалися вивільнити ноги з мотузів, що обплутали їх. Можливо, їм це вдалося б, якби не повернувся Алонсо і не застрелив обох