Читати книгу - "Високий Мисливець"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Розділ п'ятнадцятий
ЗБРОЯ
Всі ті пригоди згадав Караї, коли виїхав з Наліке. У нього було досить причин, щоб переконати полковника повернутись. Адже візит до індіанців у несприятливий час міг зруйнувати всі плани Караї, а цt, в свою чергу, чого доброго, призвело б до біди. Не хотів він також, щоб його друг долав такий далекий і втомливий шлях даремне.
Із задуми мисливця вивів тупіт кінських копит. Мисливець озирнувся у ту мить, коли Байджокігі вже наздоганяв його. Якусь хвилину їхали мовчки. Високий Мисливець міркував, як краще відкрити вождеві свої плани, коли той сам раптом запитав його:
— Ти їдеш назустріч коронелю[58] Фейхоо? З ним і його син Альваро. З Набілеке приїхали люди Довгого Кореня, вони бачили їх дорогою.
— Я хочу завернути їх. По-моєму, зараз не зовсім зручний час для переговорів з Наувільйо.
— Я теж думав про це. Але все-таки, мабуть, не треба їх завертати, хай їдуть. Аби тільки твоєму другові знову не спала на думку якась дурниця і він не привіз нишком пляшки горілки. Тому я рушаю разом з тобою. Якщо полковник щось отаке везе, він далі не ступить ні кроку. Мені й самому кортить хильнути трохи, але ні від кого з нас не повинно тхнути сивухою. Хай покаже, що він везе, і коли має горілку, — виллє її. Саме виллє, а не закопає, бо, якщо хтось знайде, зіпсує всю справу!
Дорогою Караї і Байджокігі обговорили, як вони поведуть розмову з Наувільйо, і розподілили між собою обов'язки. А зустрівшись з полковником та його саном, вони ще раз усе обміркували до найменших дрібниць.
Вождь мав підстави, коли висловлював занепокоєння щодо того, чи не везе полковник горілку. Фейхоо справді мав дві пляшки і ще одну плескату пляшечку тримав у потаємній місцині для власного вжитку. Але Байджокігі винюшкував і її, і полковник, згнітивши серце, мусив розбити також і цю пляшку.
— Горілки не можна брати з собою навіть як ліки. Наувільйо сьогодні має поступитися багатьма своїми принципами, але тут він стоятиме несхитно. Сам він пити не тільки не може через свою хворобу, але й не хоче. Розумієте? Отож ви більше прихилите його до себе, якщо візьметеся до лагодження загорож.
Альваро був захоплений планом полювання на дику череду. Він уявляв, як покаже свою хоробрість і вміння управляти конем перед такими спритними наїзниками, як індіанці. Юнак був у такому захваті від індіанців кадувеїв, що додав навіть до свого імені індіанське прізвисько і почав себе звати Альваро Гуайкуру [59] Фейхоо. Мисливця трохи дивувало, що полковника анітрохи не лякала небезпека, на яку наражатиметься його син під час полювання на дике стадо.
— Якби я так не обважнів, то й сам вирушив би з ним, — промовив Фейхоо, ніби вибачаючись.
Наувільйо та й усі індіанці з величезним захопленням прийняли пропозицію допомогти в полюванні. На світанку майже всі вони, наче мурахи, висипали до огорож і заповзятливо взялися до роботи — носили каміння і колоди, лагодили старі загорожі і будували нові. Лише кількох юнаків було послано до болота, щоб вони зайняли худобу з індіанським тавром. Та незабаром Караї зрозумів, що зробили те хлопці не дуже сумлінно. Він оглянув худобу, яку вони пригнали до села, і побачив випалені на шкурі корів і биків індіанські візерунки, майже зовсім зарослі шерстю. Однак хлопці гнали з лісу два стада. З одним вони звернули на схід там, де, як вони гадали, їх не можна було побачити з села. Проте Караї помітив їх і не мав сумніву в тому, що в кожного бика з того, першого, стада на лівому боці було тавро, яке свідчило, що худоба належить поміщикові Мальгейросу. Та, завваживши те, він заплющив не тільки одне, але й друге око. «Quen roba un ladron…»
Свято було дуже пишне. Індіанці бенкетували щоночі. Гори м'яса, яке належало з'їсти все до останку, стільки ж овочів і плодів, що їх привезли мешканці Шуваради, щоб похвалитися своєю працею. Частували всіх. Люди поринали на кілька годин у сон, a потім знову завдавали працю зубам.
На третій день Альваро і Караї поїхали у мисливський табір, а за тиждень Алонсо повідомив, що все готово для ловів.
Того дня Караї вирушив до Орлиних Гір, узявши з собою своїх собак. Як він і гадав, собаки добре запам'ятали потайну дорогу, якою їх нещодавно провів уночі Байджокігі. Вона починалася на кам'янистому осипі, саме в тому місці, де мисливець завжди дбайливо зарівнював свої сліди. Це була зручна, добре наїжджена дорога без будь-яких перешкод, яка широкою дугою огинала долину ванільних ліан. У деяких місцях, як здавалося мисливцеві, дорога була розчищена людськими руками, хоч він і не розумів, яким знаряддям індіанці могли розбити і відтягти вбік кілька великих кам'яних брил, що, очевидно, колись заступали шлях. Та він знав і те, що найнадійніше знаряддя індіанців — терплячість і наполегливість. Інші інструменти тільки полегшують роботу, але без них можна обійтися.
Дорога привела Високого Мисливця до кладовища не з того боку, з якого він звичайно приїздив сюди. Залишивши коня під охороною собак, він зняв з сідла ягуарячі шкури і пішов до свого спостережного пункту. Сонце ще не піднялося високо, і Караї не міг скористатися дзеркалом, проте з протилежного боку вже можна було посилати світлові сигнали. Мисливець розпалив вогонь і,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Високий Мисливець», після закриття браузера.