Читати книгу - "У країні ягуарів"

сидів на старенькій мисливській хатинці і закінчував пошивати гнилу покрівлю з пальмового листя. Стояла чудова погода. Сонце щедро залишало землю золотим промінням. Таке траплялося рідко к цю пору року — пору тропічних дощів. Я обрізав кінець білої повитиці, яка звисала із стріхи і, задоволений своєю роботою, сховав ніж у піхви. Хатинка, що стояла край джунглів, на березі ріки Тапажосу, тепер мала чудову легеньку покрівлю. Добряче довелося попрацювати для цього. Особливо важко було носити на спині з джунглів, зарослих ліанами та іншими виткими рослинами, будівельний матеріал: пальмове листя з сажень завдовжки і тоненьку повитицю, якою добре прив'язувати листя до балок. Тропічні хащі своїми колючками та різучим листям розмалювали моє тіло ранами та подряпинами. Але тепер труднощі лишилися позаду.

Над старенькими глиняними стінами мисливської хатки з'явилася нова стріха. Я мимоволі пригадав злигодні, яких зазнав у цій хатинці.

Перебравсь я сюди позаторік. У січні настала тропічна зима, тобто сезон дощів, і відтоді майже не припинялася злива. Гнила стріха на хатині в кількох місцях почала протікати, і вода лилась просто на мене. В хаті сховалися від негоди безліч пацюків, що попали сюди, можливо, з якогось корабля. Голодні, ненажерливі хижаки знищували колекції комах, шкури звірів. Чого тільки не доводилось вигадувати, щоб врятувати від ненажер свої колекції. Пацюки дали доброго чосу і покрівлі. Та основною причиною лиха були все-таки тропічні зливи, які щороку шарпали стріху хатинки. Відколи я поселився тут, то тільки те й робив, що латав покрівлю. А тепер, нарешті, і зовсім обновив.

З чотириметрової висоти задоволено оглядаю околиці. Звідси все добре видно. Ясно бачу піщаний берег, річку і прив'язаний до стовпа мисливський човен. Хороший човен, витримує чималий вантаж. Правда, через це хід у нього повільний. Двом дужим чоловікам треба добре налягати на весла, щоб за годину пропливти проти течії кілометрів чотири. Незабаром вирушаю в джунглі сам. Отже, пливти доведеться ще повільніше.

Пошивати хати я навчився не тут, не на березі Танажосу, а привіз це вміння з батьківщини, із Задунайської рівнини. Там теж так вкривають хати і повітки, тільки соломою.

Минуло багато років з того часу, як я залишив Угорщину. Таємниці джунглі Бразілії вабили мене ще на шкільній лаві. Мрія побувати в джунглях ні на мить не покидала мене. Нарешті, в складі угорської експедиції по вивченню комах північної Бразілії я потрапив у. джунглі і залишився тут. Незаймана природа розкрила переді мною чарівні обійми. Вже багато років живу я в самісінькому центрі цього світу, хоча й сповненого труднощів і небезпек, але неймовірно красивого й приємного для серця кожного колекціонера і мисливця. В перші роки я дуже нудьгував без цивілізації. А тепер вона на мене впливає не більше, ніж магніт на дерев'яне весло.

Захоплено милуюсь чудовою панорамою ранкової річки, що протікає в джунглях, спостерігаю життя розмаїтого тваринного світу тропіків, і душа радіє.

На зміну хорошому настрою приходять сумні, гіркі спогади про події, які ніколи не можна забути…

У дитинстві я на власній шкурі відчув жорстокість поміщиків. Не краще прожив життя і мій дід, що працював у сирих шахтах Чінгервелдя шахтарем. Батько мій був офіціантом, важкою працею заробляв гіркий хліб. Багато злигоднів зазнав, він.

«Міський парк!» — з радістю думаю про парк у Будапешті. Звідси, з бразільських джунглів, з цього велетенського дикого «парку», як приємно згадувати тебе, милий мій пештський парку! Парковий ставок. Я ловив у ньому рибу на звичайну мотузку і зігнуту шпильку, на вістря якої настромлював цілу галушку з хліба. Але їх так мало, цих щасливих світлих днів, на похмурому фоні мого дитинства.

Мати не опустила рук, не занепала духом навіть тоді, коли батько тяжко захворів на туберкульоз. З меншим братом і старшою сестрою ми в цей час жили в діда, в халупі шахтарського селища Чінгервелдя. Гриби, лісова ожина, суниці і горіхи були нам ласощами до скибки чорного хліба і юшки, бо, хоч дід і дядьки працювали в шахті понад дванадцять годин на день, їсти було нічого. Дід мій був такий хороший і добрий, як ото розповідають у чарівних казках. Я й тепер бачу його наче живого. Стомлений, згорблений, вийшовши з шахти, він викидає з ліхтаря сірий, перегорілий карбід. А в свята, оживши від дешевенького вина, смокче стару люльку і розповідає нам про давні події.

І ось тепер, коли золотаві промені сонця зігрівають усе навколо, я з щирим серцем згадую діда, який помер у тисяча дев'ятсот двадцять шостому році. Це було шість років тому. Могила діда височить поряд з братською могилою його товаришів, що загинули під час катастрофи в шахті.

Згадуючи ці важкі, сумні часи, я ще більше люблю і шаную тропічні джунглі. Босі збирачі каучуку, які працюють тут на плантаціях, живуть у неймовірних злиднях. Усе їхнє манно — сорочка і штани. Але вони справжні «сеньйори»[1] в порівнянні з нашою трудовою біднотою. Низький заробіток збирачів каучуку вдвічі більший, ніж робітників в Угорщині[2]. А літня спека на батьківщині не менша за тропічну. Я нічого хорошого не можу сказати про те, що залишив на батьківщині

Переді мною виринає жахлива картина катування солдат, яких прив'язали до Ганебних стовпів, картини катування шахтарів, котрих, за наказом військового трибуналу зв'язали міцно вірьовкою, а під коліньми просунули жердину. Серце обливається кров'ю при згадці про ті катування.

Тисяча дев'ятсот сімнадцятий рік. По всій країні лупали протести робітників. Я чув їх скрізь, куди тільки мене закидала доля.

Закінчилася перша світова війна. Минав тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятий рік. Революція в Угорщині зазнала поразки, і чінгервелдські шахтарі знову, як і колись, жили злиденним тяжким життям.

Навесні тисяча дев'ятсот двадцятого року помер мій батько. Ліга захисту дітей зглянувсь наді мною і послала мене на рік до Швейцарії. На той час я вже багато чого вмів. Приборкував без сідла дворічних жеребців вітчима-коваля. Напувати коней до річки