Читати книгу - "Чи любите ви Вагнера?"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Щось мене вже тоді зацікавило. Мені здалося ненормальним, що вона має дві квартири і паспорти на різні прізвища, і потім гроші. Забагато грошей для неї».
Погана розрада.
Він звернув на вулицю Монкальм. Запорошений снігом перехожий, наче білий привид, виринув з хуртовини і, побачивши Андре, гукнув:
— Що за клята погода!
Клята погода, це вірно. Німці і носа не покажуть надвір.
Будиночок старої Пішено був уже недалеко. Андре зайшов у стару хижу й почав чекати.
Він хотів на власні очі побачити приїзд Кола і пересвідчитись, що все нормально, а потім забрати з собою групу охорони для ранкової операції біля Галері де Жод.
Андре й гадки не мав, яка потрібна буде ця група охорони.
* * *
О дев’ятій годині, коли відкривали магазин, Марі-Те вже стояла біля Галері де Жод. Як було напередодні домовлено з службовцями універмагу, що допомагали рятувати росіянина з лабет гестапо, вона мусила лишитися з ним і почекати, доки можна буде передати його людям Опору.
Це мало статися об одинадцятій годині. Росіянин в одязі підсобного робітника магазину удаватиме, ніби він допомагає переносити меблі на нижній поверх, до службового виходу, і потім непомітно зникне. У сквері «Нептун» на нього чекатиме Жюль Грак.
Навіть коли б гестапо встановило нагляд за магазином — а таке могло трапитися — практично риск був невеликий.
Коли Марі-Те в супроводі енергійної продавщиці, якій так симпатизував Жюль Грак, пройшла у склад, де ховався Сергій Ворогін, все відбулося не так, як вона собі уявляла.
Вона малювала собі хвилюючу й драматичну сцену. Трохи не урочисте вручення нагороди чи палку зустріч двох солдатів у присутності захоплених працівників магазину.
Марі-Те залишилась сама посеред кімнати, де стояли кухонні шафи, буфети й столи, а потім побачила, як до неї несміливо наближається виснажений чоловік з худим обличчям, скуйовдженою бородою і давно не митим волоссям. Завелика для нього форма залізничника надавала йому дещо кумедного вигляду.
Він щось сказав їй російською мовою; вони глянули один на одного і трохи розгубилися; він звів брови і легенько знизав плечима, а вона заперечливо похитала головою. Вже втративши надію порозумітися, він запитав:
— Sprechen sie Deutsch?[6]
Марі-Те якось механічно відповіла:
— Ja![7]
Минуло кілька секунд, поки вона збагнула, що трапилося щось чудесне і несподіване. Вони могли розуміти одне одного! Для нього це було справжнє воскресіння із мертвих, адже протягом багатьох днів він розмовляв лише сам з собою.
Цілу годину він розповідав про свої поневіряння відтоді, як опинився в полоні і аж до зустрічі з нею на сходах магазину; про полон, втечу, блукання по місту, як він задушив націстського офіцера на залізничній колії і забрав його зброю, про напад на залізничника, вбивство німецького офіцера серед білого дня, про полювання на людину, про те, як застрелив офіцера в гаражі, сутичку з дарнанівцем, зустріч із бродягами, — словом про все.
Тепер, коли вони спокійно сіли, Марі-Те запитала Ворогіна:
— Чи не скажете ви мені, як вам пощастило врятуватися під час облави?
Він охоче задовольнив її цікавість, радий нагоді поговорити:
— Було вже поночі. Я сховався в грузови-ку, коли побачив, як під'їхала машина, за кермом якої сидів німецький офіцер. Я вискочив, підбіг до дверцят і зробив знак зупинитися. Перш ніж той встиг щось зрозуміти, я сів поряд з револьвером у руці і примусив його виконувати мої накази. Весь квартал, мабуть, уже оточили. Треба було будь-що вирватися з кільця, проскочити заставу. Все відбулося просто. В машині лежав шолом, я надів його на голову офіцера, а собі взяв його кашкет. Біля застави я наказав йому просигналити, опустив скло в дверцятах і крикнув: «Achtung! Achtung!»[8]. Солдати звільнили нам дорогу, але один з них ледве не присвітив всередину електричним ліхтариком. Я діяв одчайдушно й нахабно, і був готовий до всього. Втрачати було нічого, гинути так гинути! Але й цього разу мені пощастило, ми поїхали далі. Як ви знаєте, я вбив того фашистського офіцера. Звичайно, він не думав, що його застрелять. Він не хотів заводити машину в гараж, а коли це зробив під дулом револьвера, то сподівався, що я лише оглушу його… Я вирішив знищити вісім німців і останню кулю лишити собі. Пізніше я змінив своє рішення…
— На щастя, Але чому ви не взяли його зброю?
— Я не подумав про це. Так само мені й на думку не спало взяти якісь продукти, коли я вибрався з свого вагона. А там їжі було вдосталь. Всього не передбачиш… Знаєте, я до цього не вбив жодної людини!..
— Це, мабуть, було жахливо… з тим офіцером, на станції. Я маю на увазі того, що ви… у кого взяли револьвер.
— Ні. Нічого жахливого не було. Була справедливість. Я вирвався з пекла, з Треблінки, я тиждень чекав смерті у вагоні, не сподіваючись зостатися живим. А потім, мені позаріз був потрібен його револьвер. На офіцера я натрапив зовсім несподівано.
— Я розумію. Ви не мали іншого виходу, а на станції вештались боші.
— Звичайно. Поїзд мій стояв на запасній колії, там було дуже темно. Офіцер прямував до містка, перекинутого над коліями. Він дуже поспішав…
Двері відчинилися, і зайшов службовець магазину з пакунком у руках. Він приніс Сергію Ворогіну сорочку, светр, робочий комбінезон і прибор для гоління.
В той час, коли він, радіючи, немов дитина, з насолодою намилював обличчя перед дзеркальною шафою, Марі-Те думала
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чи любите ви Вагнера?», після закриття браузера.