Читати книгу - "Чи любите ви Вагнера?"
- Жанр: Пригодницькі книги / Сучасна проза
- Автор: Жан Саніта
Події партизанської і підпільної юності автора лягли в основу його першого роману «Чи любите ви Вагнера?».
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
ЧИ ЛЮБИТЕ ВИ ВАГНЕРА?
© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Переклад Михайла Гайдая
Малюнки А. Жуковського
У понеділок після полудня і наступної ночі
І
— Ich liebe Wagners Musik.
В цих голосно вимовлених словах відчувався зверхній і гордовитий виклик. Ганс фон Шульц неквапливо відсьорбнув коньяк і раптом, відчувши себе в полоні нестримних почуттів, розчулено повторив по-французьки:
— Я люблю Вагнера!..
Він сидів, поклавши ноги на маленький столик з білим і чорним телефонами, і слухав «Політ валькірій». На круглому столі, де лежали пластинки в темних конвертах, грав старомодний і пошарпаний патефон. З ним фон Шульц не розлучався вже понад двадцять літ. Ні в роки свого навчання у Кенігсберзькому університеті на факультеті права, ні під час війни, яка кидала його з міста в місто, з Чехословаччини — до Франції, з Кольмара — в Клермон-Ферран через Діжон і Лімож. Якось при нагоді друг його діда познайомив молодого Шульца з Гіммлером під час прийому, влаштованому у фамільному замку Брандштейнів на честь місцевої націстської організації. Це було в серпні 1938 року, за кілька тижнів перед анексією Судетів. Трьома днями пізніше він перейшов на службу в гестапо, чим прикро вразив батька, генерала у відставці, який вже давно мріяв зробити з сина офіцера-артилериста. Батько був у відчаї — він погодився б, щоб син служив у будь-яких частинах збройних сил фатерланда, але в мундирі солдата. Отам, у Судетах, Ганс і зробив перші кроки в своїй військовій кар’єрі.
Полковник Ганс фон Шульц, великий мрійник і начальник клермонського гестапо (цю посаду він дістав з високої протекції Гіммлера), тонкими, випещеними пальцями з наманікюреними нігтями взяв обережно склянку й підніс її до очей, вдивляючись у спотворене відображення блідого обличчя. Він побачив вузькі холодні очі, приплюснутий ніс, надмірно широке і плескате чоло, спадисте підборіддя і розтягнений рот. Чомусь згадався Фрейд. Це ставало вже кумедним.
— Справжній маскарад, — пробурмотів він. Міцний і високий, у бездоганному саржевому костюмі кольору морської хвилі, Шульц виглядав молодшим за свої тридцять п'ять років. Лише мішки під очима свідчили про ночі безсоння й бучних гулянок.
Він вихилив склянку, якийсь час сидів мовчки й нерухомо, ні про що не думаючи, і раптом зареготав, силувано і трохи фальшиво. Це вийшло якось несподівано для нього самого. Він не любив виказувати свої почуття. «Що то за смішні примхи? Чи це ознака передчасної старості? А може, я забагато випив?»
Телефонний дзвінок, пронизливий, настирливий і тривожний, вивів його з солодкого заціпеніння, викликаного затишним теплом батареї парового опалення і коньяком.
Оркестр почав третю частину: знаменитий похід валькірій; велична, бурхлива музика — розповідь про нестримну вдачу цих напівбогинь-войовниць, які в битвах несли з собою смерть і щастя. Ганс фон Шульц повернувся в кріслі, опустив ноги під стіл, поставив склянку на стілець поряд з пляшкою коньяку і зняв трубку білого телефону, що вже нетерпляче миготів червоним сигнальним вічком. Його викликало обласне управління. Це генерал Кессель.
— Hallo! Von Schultz am Telephon… Ich empfehle mich gehorsamst, Herr Generalieutenant![1]
Ганс фон Шульц слухав неуважливо. Патефон, мабуть, треба полагодити: оркестрові акорди розпливалися, звучали невиразно і глухо, повільно згасали, перетворюючись на чудний хаос звуків. «Мій патефон схожий на мене. У нього заплітається язик», — по-думав він і посміхнувся в старовинне дзеркало над каміном, яке висіло між двома пишними канделябрами.
— …Даруйте, екселенціє!.. Так ви кажете?.. Лейтенант Крюбер? Так, і що?.. Його тільки-но забито? Майже біля комендатури на Кур Саблон?
Ганс фон Шульц відчув, що час вже йому розворушитися. Справа, здається, надто серйозна.
— …Його вбив терорист… Куля в потилицю… І свідків немає… Я переконаний! Під час відпочинку… гаразд! Ви, мабуть, одразу ж оточили квартал вашими людьми?.. Дуже добре, дуже добре!.. Тепер можна бути впевненим, що він не встигне…
Ганс фон Шульц натиснув кнопку обіч телефону і швидко глянув на годинник: тринадцята година!
— …Гаразд, мій генерале! Я беруся за цю справу… Так, так… Особисто, звичайно!.. Все буде зроблено, мій генерале. Я хочу звернутися по допомогу до французької міліції… Добре, що здасться хоч на це… Чи можу я розраховувати на фельджандармерію і кілька рот солдатів? Добре, дякую, екселенціє… Звичайно, мій генерале, ви можете не турбуватися…
Коли він клав трубку, в двері постукали.
— Зайдіть!
Він підвівся, підійшов до вікна і, відхиливши штору, глянув на сад у зимовому вбранні, на квітники, запорошені снігом.
«Лютий! Мій улюблений зимовий місяць. Справжній зимовий місяць. Суворий і надійний. Цього року трохи м'який, але вночі він себе ще покаже!»
— Я вас викликав, Вернере, щоб…
Він замовк на мить, шукаючи потрібні слова і збираючись з думками:
— …Лейтенант-штабіст Крюбер щойно вбитий терористом біля комендатури. Генерал Кессель…
Він знову замовк, змахнув з рукава кволу муху і обернувся до свого підлеглого, що, виструнчившись, застиг біля дверей.
— Треба скликати всіх наших людей і підняти по тривозі їхню міліцію. Я хочу, щоб максимум за чверть години всі вулиці, які ведуть до Кур Саблон і сама Кур Саблон були оточені, і, як кажуть оті французи, прочесані гребінцем. Я хочу, щоб усіх перехожих обшукали й перевірили їхні документи, а всі будинки перетрусили від підвалів до горищ… Ага! І, по-друге, щоб затримали всіх іноземців у місті, навіть коли у них з документами все гаразд.
Ганс фон Шульц говорив повільно, чітко й солідно. Він наказував. Він любив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чи любите ви Вагнера?», після закриття браузера.