Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Врешті-решт у Києві поет навіть мріяти не міг про усамітнення в окремій кімнаті, яку він мав у Горлівці.

Нічого дивного, що тут було закладено основу збірки «Круговерть», яку вже було не соромно подавати до друку. І хоча більшість віршів пізніше ще доопрацьовувалася, дотягувалася до певного рівня, проте саме Донбас, а не Київ сформував і творче обличчя Василя Стуса, і його ставлення до світу.

У Києві ж лише відбувся жорсткий відбір творів, привезених із собою з Донеччини, та остаточно сформовано перші збірки, доповнені незначною кількістю більш досконалих із художнього боку віршів, у яких письменник розпочинав пошук нової форми й нової поетичної мови, остаточно знайденої лише 1972 року в камері попереднього ув'язнення Київського КДБ.

Так само в Донбасі, а не в Києві, відбулося й громадянське становлення Василя Стуса. Саме тут сформувалася його опозиційність чи, точніше, неприйняття багатьох сторін офіціозного радянського суспільства. Втім, навряд чи можна трактувати його позицію як антирадянську. Радше слід вести мову про Стуса-патріота рідної земли й культури, яку він відстоював та утверджував усіма можливими способами.

Промовистою є і його реакція на підкреслене «правдоборство» Івана Дзюби, згадана в щоденникових записах.

Це реакція не незрілого юнака, а позиція доволі послідовної людини, яка розуміє необхідність компромісів і «чорної» праці в ім'я збереження найсокровеннішого — української культури та мови. І хоча в зіткненнях із несправедливістю особливості Василевого характеру призводили до емоційних зривів, невиважених вчинків чи висловлювань, однак, заспокоївшись, він одразу розпочинав пошук раціональних, а не емоційних виходів.

Отож, до Києва переїжджала зріла людина зі сталими поглядами, а не юнак, якому ще треба було формувати світогляд.

Багатий внутрішній світ і творча активність породили величезну кількість начерків, які так і не переросли в щось істотніше, залишившись на рівні цікавого рядка, образу чи й просто метафори.

Чому так трапилося?

Передусім умови життя в аспірантському гуртожитку Києва, а пізніше — і в родинному колі, де Василь так ніколи й не мав власної кімнати, не дозволяли йому повертатися до малосуттєвих, сказати б, підтем, примушуючи концентруватись лише на магістральних шляхах. Та й постійні переїзди робили проблематичним утримання архіву в належному стані. Проте найголовніше не це.

На відміну від багатьох інших письменників, які у «пошуках теми» подавалися інколи навіть до Сибіру, Василь Стус ніколи, здається, не мав жодної проблеми з натхненням і творчими ідеями. Вони ніби фонтанували з нього і бракувало лише одного — часу, часу, який ще від дитинства усвідомлювався як найвища цінність.

Попри все, спроба зберегти найцінніше з написаного була здійснена. Вже в Києві поет переписує особливо вартісні для себе вірші до товстого загального зошита[352]. Проте більшість автографів і машинописів так і залишилося в сирому сараї донецької хати. Часом їх навіть використовували на розтопку плити.

Жанрове розмаїття теж доволі істотне. Тут і спроби класичного сонету, і переосмислення народнопісенних жанрів, і любовна, аж до еротики, лірика, і верлібр, і вірші-послання, і балади з яскравим епічним началом, і публіцистична поезія з історичними ретроспекціями.

Наведу кілька характерних зразків донецького періоду.

Мене вела ти в ніжні ранки

Ізмалку, хлопчиком дрібним.

Вставати вчила до світанку —

Будь неспокійним і міцним,

Росою вранішньою вмитий…

І я вставав, і я спішив,

І я зростав. Учився жити

Під кроною старих дубів.

Було нас троє. Але брата

Вже вкрила часу пелена.

Хлопчачих років рання втрата

Була звичайно не одна.

Удвох з сестрою ми зростали

В шахтарськім селищі малім,

Город копали і сапали,

і звозили картоплю в дім.

А мати нам пісень співала —

їх більше, мабуть, не почуть,

Як хлопця дівчина кохала,

котру той хлопець встиг забуть,

Або тієї, що пізніше

Я прочитав у Кобзарі,

Що батько синові миліший,

Ніж мати, що не говори.

І повідала ти малому

Свої скорботи життьові,

Бо в тебе — ні рідні, ні дому,

Тепер на чужині живи.

Мені ж приносила калину,

До узголів'я кладучи,

«Іди ти, сину, на Україну,

Нас кленучи».

І я зростав, і раптом виріс,

неначе риба із води.

О добра материнська щирість!

Мене землею проведи,

Ти матернім відчуєш серцем

Людську і ласку, і тепло,

Мене ти в горі порятуєш

І другу й ворогу назло.

Ні, я не пещеної долі

Просив би в тебе. Зовсім ні.

Дай буйногривої сваволі

На довгу путь, на довгі дні[353].

Зафіксувавши в поетичному тексті важливі для себе речі, поет більше не повертається до них, вважаючи слабкими художньо. Надмірна мелосна традиційність, бідна дієслівна рима, недосконала строфічна будова. Проте це не істотно, якщо розглядати вірш у контексті формування Стусової особистости. Прагнучи високої долі, автор ніби готує матеріал для біографів: несхитність характеру — від мами, доброта — батькова, переродження й переосмислення себе у світі стається після болючої втрати брата, сестра, із якою довелося зростати… Припасовується до тексту вірша й символіка числа три («було нас троє» — дітей у матері), що суперечить об'єктивній правді, але правильно з погляду суб'єктивного, бо старшу сестру Палажку Василь не пам'ятав, а знав лише за маминими й татовими спогадами. Присутня й екзистенційна мамина туга за справжньою, «недонецькою» Україною та реальна колискова на слова Шевченка…

Так на початку шістдесятих Стус вперше замислюється над важливістю для поета, особливо українського, міту життя, який би свідчив про причетність до традиції та відповідальність за даний Богом талант. Свідомо чи підсвідомо, але в цьому епічному вірші вперше зустрічаємося з загадковою Стусовою впевненістю, що він — обраний, а тому мусить гартувати себе для Долі, бо має сили бути людиною, яка не розміняє талант на побутові вигоди.

Поруч із цим віршем занотовані рядки, які є ніби продовженням теми:

Ми не перші і не останні

під розгойданим небом стали

ми добою до бурі поставлені

Лицями славними.

Як могутні дуби-запорожці

нам кремезними бути хочеться.

Молодий у борні не поточиться.

Молодий повен моці[354].

Молодечий запал і готовність офірувати себе засвідчена у ще одному вірші:

Коли на серці довгі трени,

Не пий так довго чадну сизь,

Стань під сполощені знамена,

Постій. Помовч. І озирнись.

Ти бачиш — час жалю не знає,

Хоч він і сам — і біль, і жаль,

І радість по ярах ступає,