Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Неприйняття батьків, навіть попри Василеве, — «однак ми тут жити не будемо» — прикрило, вносило додаткову нервовість. Перевірити справжність почуттів мала розлука. Спершу нетривала — від'їзд на іспити, потім довша — на облаштування побуту.

Вступні іспити до аспірантури було складено майже «без нервів»: блискуче знання теорії та методології дослідження, усвідомлення — про «що» варто говорити, а про «що» краще промовчати, допомогло обійти підводні камені й надводні перевірки, та й «донецьке» коріння хлопця з доброю українською мовою переконало членів приймальної комісії виділити одне місце «під Стуса».

До Донецька повертався на крилах.

Хотілося жартувати, сміятися, ділитися успіхом із цілим світом.

У редакції — Вербиченко.

Відзначити успіх спускаються до звичного підміністерського кафе. За чаркою з'являється ідея: побавитися на сторінках газети з неоковирних кальок з російської, якими всіяно весь Донецьк.

Повертаються. Володя телефонує завідувачці міського відділу культури, а Василь слухає розмову по паралельному телефону. Проте розмова українською не складається.

«— Диви, культурою займається людина, яка живе в Україні і не знає української мови! — спливає жовчю Василь»[347].

За годину було складено листа до «Літературної України», який вийшов друком 18 жовтня 1963 року в рубриці «Навколо слова»:

«„БУДЬМО ВЗАЄМНО ВВІЧЛИВИМИ“

Не так давно одна читачка „Літературної України“, перебуваючи в доброму гуморі, висловила фантастичну ідею:

— От би якийсь мовознавець та додумався укласти словник спотворень і перекручень, які трапляються в газетах, журналах, книжках, на вивісках і т. д.

Ми — за таку ідею! І пропонуємо мовознавцям такі словеса:

„перва“ — значить „перша“;

„колія“ (наголос на „я“) — „колія“ (наголос на „о“);

„донеський“ — цебто „донецький“;

„экономічний“ — „економічний“;

„донецькжилбуд“ — „донецькжитлобуд“;

„МЗ УРСР“ — „міністерство охорони здоров'я УРСР“;

„донецький облздраввідділ“ — це вже ми й самі перекласти не можемо,

„текстільшвейторг“ — „текстильшвейторг“.

Ми могли б навести ще з десяток подібних слів, але, гадаємо, досить і цих! Але ж у словниках годиться записувати, звідки взято те чи інше слово. Так от, встановлюємо авторство. Перші два приклади — з лексичних запасів диктора радіо донецького вокзалу. Третій, четвертий і п'ятий приклади взято з вивіски житлово-комунальної контори на Університетській вулиці. Авторами решти прикладів є місцеві працівники охорони здоров'я та торгівлі.

Цікаво, як на це дивиться зав. міським відділом культури Р. О. Шишкіна? А, власне, до чого тут вона? Адже з того, що такі „красивості“ повсюдно висять у Донецьку, можна зробити висновок, що усе це Р. О. Шишкіну не обходить.

В. Буц, В. Стус, працівники газети „Социалистический Донбасс“.

P. S. Ми, певна річ, поважаємо залізничників, комунальників, працівників торгівлі й медицини. Але ж хай і вони поважають граматику. Будьмо, як кажуть у торгівлі, взаємно ввічливими.

В. Б., В. С.

м. Донецьк»[348].

Того ж дня листа й відправили.

Непомітно промайнув жовтень. Звільнившись 26-го з редакції, Василь за кілька днів виїхав до Києва, аби з 1 листопада стати повноправним аспірантом. На нього чекало нове життя.

Поступово перервалися взаємини і з Шурою.

«Влітку 1964-го Василь подзвонив їй: „Приїжджай! Кімната є!“. Чутність була не вельми, і Шура стомилася повторювати, що не поїде до нього: „Тебе не розкохала… але не поїду“…

Наприкінці року [Василь] приїхав у Донецьк, завітав до шлакової лікарні й попросив чергову викликати Шуру. Вона похапцем накинула на плечі якусь кофтину і вийшла до нього…

Високий, трохи зсутулений, мовби втягував голову в плечі. Пам'ятає, ніколи не клав руки в кишені, а тут опудалисто випирають розчепірені пальці крізь холоші…

— Така кругленька, гарненька, — повіяло теплим струменем од Василя, як і раніше, близького й відкритого. — Я так хотів тебе побачити!

— Васю! Я — вагітна, — мовила… не відводячи… погляду.

Відповів без паузи…

— Вагітна — і така гарна, — продовжив миттєво, вживляючись… у новину, щоб вибухнути образом, який Шура запам'ятала на все життя: „Ну як же я закоханий у вагітних жінок!.. Оце на тебе подивився, і мені так гарно на душі“.

…Шурі було зле, незатишно, і дрібніли слова:

— Ти ж знаєш, Васю, розписаному чоловікові я казала, що можу до тебе поїхати, залишити його височенний дім… Але ж у тебе притулку немає! І в мене немає! А тепер у мене народиться син. Або ж донька…

— Беру! — рвучко нахилився до її знаного і слухняного вуха. — Хай той син буде з нами обома. А ще й наш!

— Ні, Васю! Я не з тих жінок. Хай буде і дитина його, і батько — її…

І тут Шуру покликали… Вона поправила кофтину і, не прощаючись… почала підніматися сходами. Кинула вслід: „Пробач“…

Це була їх… остання зустріч»[349].

У творчій робітні Василя Стуса життя-прощання з музою молодости затверділо кількома віршами, які є одними з кращих у його любовній ліриці:

Не відповідаєш? Мовчиш? Заціпило?

Не можеш вибачити? Клянеш?

Не можеш вивіритись розлуці?

Серцю — довіритися?

Мовчиш, як покинена вагітна?

Мовчиш як бомба? Мовчиш?

Думаєш — од чекання розтрісну?

Думаєш — збожеволію?

Надаремне, любов моя.

Надаремне, тюрмо моя.

Надаремне все, зненавидо.

Надаремне, кохана.

Я тебе не сльозою — ждатиму.

Я тебе кулаками — ждатиму.

Кулаками — у глупу поніч,

кулаками — в подушку.

Не пиши. Не відповідай.

Проклинаю. Цілую. Мовчки.

Задушився чеканням — мовчки.

Кулаками — в подушку.[350]

З Шурою та Горлівською Лисою горою пов'язаний програмний вірш раннього Стуса, над яким поет працював упродовж десяти років.

На Лисій горі догоряє багаття нічне

і листя осіннє на Лисій горі догоряє,

а я вже забув, де та Лиса гора, і не знаю,

чи Лиса гора впізнала б мене.

Середина жовтня, пора надвечір'їв твоїх,

твоїх недовір і невір і осіннього вітру.

І вже половина життя забувається. Гріх

уже забувається. Горе і радість нехитра.

Середина жовтня — твоїх тонкогорлих розлук,

і я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю

чи я вже помер, чи живу чи живцем помираю,

бо все відбриніло, відквітло, відгасло, відграло навкруг.

Та досі ще пахнуть тужливі долоні твої,

і губи гіркі аж солоні і досі ще пахнуть,

і Лиса гора проліта — схарапудженим птахом,

і глухо, в набухлих аортах, надсадно гудуть голуби [351].

Загалом горлівсько-донецький період у творчому плані був для Василя Стуса надзвичайно плідним. Широка лектура, чуттєвість, незле, як