Читати книгу - "Дівчина, що гралася з вогнем"

випадках йшлося про крадіжки, приховування краденого майна і злочини, пов’язані з наркотиками. Одну з судимостей він заробив за тяжкі злочини, серед іншого — заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, за що він дістав вісімнадцять місяців в’язниці. Лундін вийшов на волю в 1995 році і з того часу став головою клубу «Тельє Хоґ Райдерс», тоді ж перейменованого в «Свавельшьо МК».

Другою особою в клубі був, за даними поліції, якийсь Сонні Ніємінен, тридцяти семи років, ім’я якого аж двадцять три рази зустрічалося в реєстрі кримінальних покарань. Свою кар’єру він почав у шістнадцять років, коли суд за заподіяння тілесних ушкоджень і крадіжку, згідно із законом, вирішив установити за ним нагляд. Протягом наступних десяти років Сонні Ніємінен п’ять разів потрапляв під суд за крадіжку, раз за крадіжку у великому розмірі, двічі за погрози, двічі за злочини, пов’язані з наркотиками, і здирство, раз за застосування насильства щодо поліцейських, двічі за незаконне володіння зброєю і раз за незаконне володіння зброєю за обтяжувальних обставин, за керування автомобілем у п’яному стані та аж шість разів за заподіяння тілесних ушкоджень. З якихось незрозумілих для Лісбет міркувань покарання обмежувалося передачею його під нагляд, штрафами або двома-трьома місяцями в’язниці, поки нарешті в 1989 році його таки посадили на десять місяців за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень і пограбування. Через кілька місяців він уже знову був на волі і якось протримався до жовтня 1990 року, коли під час відвідин пивної в Тельє став учасником бійки, що закінчилася вбивством, після чого його було засуджено до шести років ув’язнення. На волю Ніємінен вийшов у 1993 році, вже як кращий друг Маґґе Лундіна.

У 1996 році його було заарештовано за причетність до озброєного пограбування з нападом на транспорт, що перевозив коштовності. Сам він у нападі не брав участі, але забезпечив трьох молодиків зброєю, необхідною для цієї мети. Це був другий великий злочин в його житті, і його засудили до чотирьох років ув’язнення. Вийшовши з в’язниці в 1999 році, Ніємінен відтоді дивом уникав арешту. А тим часом його підозрювали в співучасті щонайменше в одному вбивстві, жертвою якого став один із членів конкуруючого маргінального клубу — Лісбет прочитала про це в газетній статті 2001 року. Ім’я Ніємінена не згадувалося, але всі обставини були описані так детально, що можна було легко здогадатися, про кого йдеться.

Лісбет знайшла також паспортні фотографії Ніємінена і Лундіна. Ніємінен був писаний красунчик з чорними кучерями і вогненними очима, Маґґе Лундін виглядав як кінчений ідіот. У Лундіні вона відразу ж упізнала чоловіка, який зустрічався з білявим гігантом у кондитерській «Блумберґ», а в Ніємінені того, хто чекав його в «Макдональдсі».

За базою зареєстрованих автомобілів вона вияснила власника білого «Вольво», яким поїхав білявий гігант. Виявилося, що машина належить фірмі «Автоексперт» в Ескільстуні, що здавала авто в оренду. Вона зняла слухавку і поговорила з якимсь Рефіком Альбою, що працював на цьому підприємстві.

— Моє ім’я — Гунілла Ханссон. Вчора мого собаку задавила машина, водій зник з місця пригоди. Цей мерзотник їхав машиною, яка, судячи з номерів, була орендована у вас. Це був білий «Вольво».

Вона продиктувала номер машини.

— Дуже шкодую.

— Цього мені мало. Я хочу знати ім’я мерзотника, щоб зажадати від нього відшкодування.

— Ви заявили про те, що сталося, до поліції?

— Ні, я хочу домовитися по-доброму.

— Дуже шкодую, але без заяви до поліції я не можу повідомляти імена наших клієнтів.

Голос Лісбет Саландер став жорсткішим. Вона поцікавилася, чи справді з погляду ділової репутації для них буде краще, якщо вони змусять її заявити на свого клієнта до поліції, замість залагодити справу мирно. Рефік Альба знову висловив свій жаль, але повторив, що нічим не може допомогти.

Вона витратила на вмовляння ще кілька хвилин, але так і не домоглася, щоб він назвав їй ім’я білявого гіганта.

З ім’ям Зала вона також зайшла в глухий кут. У товаристві півторалітрової пляшки кока-коли, зробивши дві перерви на поїдання піци, Лісбет Саландер провела за комп’ютером майже цілу добу.

Вона знайшла сотні людей на ім’я Зала. Кого там тільки не виявилось, починаючи з італійського спортсмена вищого класу і кінчаючи аргентинським композитором! Але нічого схожого на те, що вона шукала, знайти так і не вдалося.

Вона спробувала пошукати на прізвище Залаченко, але не знайшла нічого вартого уваги.

Розчарована, Лісбет, хитаючись, допленталась до спальні і проспала дванадцять годин. Прокинулася вона об одинадцятій ранку, увімкнула кавоварку і наповнила джакузі. Додавши у воду піну для ванни, вона взяла з собою каву та бутерброди і поснідала, лежачи у ванні. Їй раптом страшенно захотілося, щоб поруч була Міммі, але ж та навіть не знала, де Лісбет тепер живе.

Близько дванадцятої вона вилізла з ванни, розтерлася волохатим рушником і одягла купальний халат. І знов увімкнула комп’ютер.

Пошуки на імена Даґа Свенссона та Міа Берґман дали кращі результати. Через пошукову систему «Google» вона легко змогла зібрати відомості про їхню діяльність у попередні роки. Вона скачала копії кількох статей Даґа, відшукала його фотографії і не дуже здивувалась, упізнавши в ньому людину, яку недавно бачила в товаристві Мікаеля Блумквіста у «Вітряку». Ім’я набуло обличчя, а обличчя дістало ім’я.

Відшукала вона й кілька текстів, у яких йшлося про Міа Берґман, а також текстів, написаних нею самою. Кілька років тому загальну увагу привернуло її дослідження про різне ставлення до чоловіків і жінок у суді. У зв’язку з цим з’явилося чимало дошкульних висловів у передовицях газет і дискусійних відгуків з боку різних жіночих організацій. Сама Міа теж опублікувала кілька статей на цю тему, і Лісбет Саландер уважно все прочитала. Феміністки вважали, що висновки, зроблені Міа Берґман, мають дуже важливе значення; інші критикували її за «поширення буржуазних ілюзій». Проте в чому саме полягали ці буржуазні ілюзії, годі було зрозуміти.

О другій годині пополудні Лісбет увімкнула програму «Асфіксія 1.3», але замість адреси «МікБлум/лептоп» вибрала «МікБлум/офіс» — настільний комп’ютер Мікаеля, який стояв у його кабінеті в редакції «Міленіуму». Вона з досвіду знала, що все важливе Мікаель зберігає майже виключно в ноутбуці, а редакційним комп’ютером користується хіба що для пошуку в Інтернеті, та зате там було зосереджено все, що стосувалося адміністративного управління редакції. Вона швидко відшукала необхідну інформацію, включаючи пароль внутрішньої комп’ютерної мережі «Міленіуму».

Для того щоб забратися в інші комп’ютери редакції, самого лише дзеркального жорсткого диска, розміщеного на сервері в Голландії, було недостатньо, для цього потрібно, щоб був увімкнутий і приєднаний до внутрішньої