Читати книгу - "Дівчина, що гралася з вогнем"

мережі офісний комп’ютер Мікаеля. Але їй пощастило. Очевидно, Блумквіст був на своєму робочому місці і його комп’ютер був увімкнутий. Почекавши десять хвилин, вона не виявила там ніяких слідів активності і вирішила, що Мікаель, мабуть, увімкнув комп’ютер, прийшовши на роботу, пошукав щось в Інтернеті, а потім зайнявся чимось іншим, але комп’ютер залишив увімкнутим.

Тут потрібно було діяти обережно. Протягом години Лісбет Саландер побувала по черзі в усіх комп’ютерах і скачала електронну пошту Еріки Берґер, Крістера Мальма і незнайомої їй співробітниці Малін Ерікссон. Нарешті вона дісталася до настільного комп’ютера Даґа Свенссона — згідно із системною інформацією, це був досить старий «Макінтош Пауер ПК» з жорстким диском усього на 750 мегабайт, який співробітники журналу, очевидно, використовували час від часу тільки для роботи з текстами. Комп’ютер був увімкнутий, а це означало, що зараз Даґ Свенссон у редакції. Вона скачала його електронну пошту і переглянула жорсткий диск, на якому знайшла папку під назвою «Зала».

Білявий гігант був у поганому настрої. Йому було недобре. Він щойно отримав рівно двісті три тисячі крон готівкою, що було несподівано багато за три кілограми амфетаміну, які він передав Маґґе Лундіну в кінці січня. Гарний заробіток за кілька годин реальної роботи: забрати амфетамін у кур’єра, потримати його в себе якийсь час і переправити до Маґґе Лундіна, а потім отримати в нього п’ятдесят відсотків прибутку. У білявого не залишалося сумнівів у тому, що «Свавельшьо МК» у змозі робити оборот на таку суму щомісяця. А банда ж Маґґе Лундіна була лише однією з трьох, що залучалися до таких операцій: у районі Ґетеборга і Мальме були ще дві. Таким чином, зграя могла розраховувати більш ніж на півмільйона чистого прибутку кожного місяця.

А проте в нього було так кепсько на душі, що край поля неподалік від Ерни він з’їхав на узбіччя, зупинив машину і вимкнув мотор. Він не спав уже тридцять годин поспіль, і в голові макітрилося. Відчинивши дверці, він вийшов, щоб розім’яти ноги, і помочився в канаву. Ніч випала зоряна і прохолодна.

Конфлікт мав майже ідеологічний характер. Менш ніж за сорок миль від Стокгольма було джерело амфетаміну, який на шведському ринку мав великий попит. Останнє було питанням логістики: як можна доправляти ходовий продукт з пункту А до пункту Б, а точніше кажучи, з талліннського підвального складу до стокгольмського Фріхамна.[47]

Налагодити регулярні перевезення з Естонії до Швеції було дуже складно, і, незважаючи на багаторічні зусилля, цю задачу щоразу доводилося заново розв’язувати шляхом усе нових імпровізацій, знаходячи несподіваний вихід.

Проблема полягала в тому, що останнім часом усе частіше виникали якісь нестиковки. Білявий гігант пишався своїм організаторським талантом. За кілька років він створив добре налагоджений механізм контактів, які підтримувалися за допомогою зваженого використання батога і пряника. Це коштувало йому неабиякого клопоту: він особисто підбирав партнерів, проводив переговори про умови операції і стежив за тим, щоб постачання вчасно доходили до місця призначення.

Пряником були умови, пропоновані середній ланці розповсюджувачів, таким людям, як Маґґе Лундін: вони отримували пристойний прибуток з порівняно невеликим ризиком. Система діяла бездоганно. Маґґе Лундіну не треба було робити ніяких зусиль для того, щоб отримати необхідний товар: на його пайку не припадали ні клопіткі роз’їзди, ні вимушені переговори з поліцейськими з відділу по боротьбі з наркотиками або представниками російської мафії, кожен з яких міг роздути ціну, як йому забагнеться. Лундін знав тільки, що білявий гігант поставить йому товар, а потім візьме свої п’ятдесят відсотків.

Батіг застосовувався у разі різних ускладнень, і останнім часом це відбувалося все частіше. Один язикатий вуличний розповсюджувач, що забагато дізнався про задіяний ланцюжок, мало не видав «Свавельшьо МК». Білявому довелося втрутитися і покарати винного.

Білявий гігант був майстер карати.

Він зітхнув.

Підприємство дуже розрослося, так що вже важко було за всім устежити. Дуже різносторонньою стала його діяльність.

Він закурив сиг арету і пройшовся узбіччям, щоб розім’ятися.

Амфетамін був чудовим, непомітним товаром, що легко продавався, — з невеликим ризиком він давав великий прибуток. Торгівля зброєю в якомусь сенсі теж виправдувала себе за умови, якщо дотримуватися обережності і не хапатися за нерозумні випадкові справи. Враховуючи ризик, продаж двох одиниць ручної вогнепальної зброї двом безмозким шмаркачам, що задумали пограбування сусідньої крамниці, з прибутком у якісь дві тисячі був ділом абсолютно невигідним.

Окремі випадки промислового шпигунства або контрабанди продукції високих технологій на Схід також здавалися до певної міри економічно виправданими, хоча цей ринок останнім часом значно зменшився.

А от завезення повій з Прибалтики в економічному відношенні спричинювало абсолютно невиправданий ризик. Прибуток вони давали нікчемний, зате непотрібних ускладнень на цьому ділі можна було дістати цілу купу. Будь-якої хвилини це могло дати поштовх до появи лицемірних статейок у засобах масової інформації і викликати дебати в дивній політичній установі, що зветься шведський риксдаг; з точки зору білявого гіганта, правила гри в ньому в кращому разі можна було назвати нечіткими. Повій люблять усі: прокурори і судді, поліцейські нишпорки і дехто з депутатів риксдагу. Так що краще б уже їм не докопуватися, а то, чого доброго, самі й покладуть край цьому.

Навіть мертва повія не обов’язково повинна викликати політичні ускладнення. Якщо поліція зловить очевидного підозрюваного через кілька годин і з плямами крові на одязі, це, звичайно, не може не стати причиною обвинувального вироку та кількох років ув’язнення в якій-небудь відповідній установі. Але якщо підозрюваного не вдасться затримати протягом сорока годин, то, як пересвідчився білявий, поліція незабаром займеться іншими, важливішими справами.

Проте білявий гігант не любив наживатися на проституції, його дратували повії з їх наквацьованими мармизами і дурнуватим п’яним реготом. Вони були нечисті. Прибуток з цього капіталу ледве покривав витрати. А до того ж цей капітал мав дар мови, і завжди залишався ризик, що якійсь дівасі раптом спаде ідіотська думка кинути цю справу чи розбовкати все поліції, або журналістам, або ще кому-небудь з непосвячених. А в такому разі він буде змушений втрутитись і покарати винну. Якщо викривальні відомості виявляться досить переконливими, це змусить до дії прокурорську і поліцейську братію, адже інакше в чортовому риксдагу зчиниться такий шарварок, що всім перехочеться сміятись. Отож у діловому відношенні повії були чимось на кшталт баласту.

Типовим прикладом такого баласту також були брати Атхо і Харрі Ранта. Так вийшло, що ці двоє непотрібних нікому паразитів дуже багато знають про справу. Він би радо зв’язав їх одним ланцюгом і втопив у порту, але замість цього довелося