Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

На півдні, щоразу ближче і щоразу страшніше, поставали гори Амелл. І шпичаста вершина Горгони, Гори Диявола, що тонула у хмарах, які швидко затягували небо.

— Коли їм скажеш? — запитав вампір, показуючи поглядом на трійцю, яка їхала попереду.

— На стоянці.

* * *

Любисток був першим, хто подав голос, коли Ґеральт скінчив розповідати.

— Виправ мене, якщо я помиляюся, — сказав. — Та дівчина, Ангулема, яку ти охоче й безтурботно приєднав до нашої дружини, — то злодійка. Аби врятувати її від кари — заслуженої, до речі, — ти погодився на колаборацію з Нільфгардом. Дав себе найняти. Та що там — не тільки себе, ти нас усіх найняв. Ми всі маємо допомогти нільфгардцям схопити чи вбити якогось місцевого вбивцю. Коротко: ти, Ґеральте, став нільфгардським найманцем, мисливцем за нагородами, платним убивцею. А ми — зробилися твоїми аколітами… Або посіпаками…

— Ти маєш неймовірний талант до спрощення, Любистку, — пробурмотів Кагір. — Чи ти справді не розумієш, про що йдеться? Чи просто балакаєш заради самої балаканини?

— Мовчи, нільфгардцю. Ґеральте?

— Почнемо з того, — відьмак кинув у вогнище патик, яким він уже деякий час грався, — що у справі, яку я маю намір зробити, допомагати мені ніхто не повинен. Я можу все вирішити сам. Без аколітів і посіпак.

— А ти яндрус, дядьку, — одізвалася Ангулема. — Але ганза Солов’я — то двадцять і ще четверо файних горлорізів, вони навіть відьмака так щоб дуже не злякаються, а якщо про мечі мова йде, то нехай би й правдою було, що про відьмаків балакають, ніхто сам-один проти двох дюжин не вистоїть. Ти мені життя врятував, тож я тобі тим самим відплачу. Застереженням. І допомогою.

— Що воно, в дідька, таке — та ганза?

— Aen hanse, — пояснив Кагір, — то вашою мовою збройна дружина, але така, де всі пов’язані дружбою…

— Компанія?

— Власне. Слово, як бачу, увійшло до тутешнього жаргону…

— Ганза — то ганза, — перервала Ангулема. — А по-нашому — гуляйполе або гасса. Про що тут балакати? Я серйозно застерігаю. Немає шансу одному проти цілої ганзи. До того ж не знаючи ані Солов’я, ані взагалі нікого у Бельгавені й довкола, ні ворогів, ні друзів чи союзників. Не знаючи їздень, які до міста ведуть, — а ведуть там різні. Я так кажу: не дасть собі відьмак ради сам, зіхер. Не знаю, які тут панують звичаї, але я відьмака самого не залишу. Він мене, як ото сказав дядько Любисток, охоче й безтурботно прийняв до дружини вашої, нехай я і злочинниця… Бо все ж у мене вся гира фурдиґарнеє смердить, помити не було як… Відьмак, ніхто інший, мене з тої фурдиґарні витягнув на світ денний. За що я йому зреванжуватися мушу. Тому я його самого не залишу. Поведу його до Бельгавену, на Солов’я і на того напівельфа. Разом із ним я піду.

— Я також, — сказав відразу Кагір.

— І я також! — різко сказала Мільва.

Любисток притиснув до грудей тубус із рукописом, із яким він останнім часом не розлучався ані на мить навіть. Опустив голову. Було видно, що він бореться з думками. І що думки виграють.

— Не медитуй, поете, — лагідно сказав Регіс. — Адже тобі соромитися немає чого. До участі у кривавому бою на мечах і ножах ти придатний навіть менше за мене. Не вчили нас калічити ближніх залізом. Надто… Я надто…

Він підвів блискучі очі на відьмака й Мільву.

— Я боягуз, — визнав коротко. — Якщо не буду мусити, не хотілося б мені ще раз пережити, що було там, на поромі й мосту. Ніколи. Тому прошу виключити мене з бойової групи, що йде до Бельгавену.

— З того порому й мосту, — глухо відізвалася Мільва, — ти витаскав мене на спині, як слабість мені ноги відібрала. Будь там замість тебе якийсь боягуз, він би мене саму лишив та втік. Але нє було там ніякого боягуза. Зате був там ти, Регісе.

— Добре ти сказала, тіточко, — із переконанням сказала Ангулема. — Слабо здогадуюся, про що мова, але добре сказано.

— Я тобі ніяка нє тіточка! — Очі Мільви зловороже блиснули. — Слідкуй за словами, панно! Ще раз мене так назвеш — побачиш, шо буде!

— Що я побачу?

— Спокійно! — різко промовив відьмак. — Досить того, Ангулемо! Бачу, вас усіх треба до порядку закликати. Скінчився час мандрування наосліп, до горизонту, бо ану ж там, за горизонтом, щось є. Настав час конкретних дій. Час різання горлянок. Бо нарешті є кому їх різати. Ті, що досі не зрозуміли, нехай відають: у нас нарешті з’явився поряд конкретний ворог. Напівельф, який бажає нашої смерті, є агентом ворожих до нас сил. Дякуючи Ангулемі, ми попереджені, а попереджений — то озброєний, як прислів’я каже. Я мушу дістатися до того напівельфа й вичавити з нього, за чиїм він наказом діє. Чи ти нарешті зрозумів, Любистку?

— Здається, — спокійно сказав поет, — що розумію я більше й краще за тебе. Без жодного діставання і вичавлення здогадуюся я, що отой таємничий напівельф діє за наказом Дійкстри, якого ти на моїх очах скалічив на Танедді, зламавши йому ногу в суглобі. Дійкстра після рапорту маршала Віссегерда, безсумнівно, вважає нас нільфгардськими шпигунами. А після нашої втечі з корпусу лирійських партизанів королева Мева, безсумнівно, дописала кілька пунктів до списку наших злочинів…

— Помилка, Любистку, — тихо втрутився Регіс. — То не Дійкстра. І не Віссегерд. І не Мева.

— Тоді хто?

— Будь-яке судження та висновок були б зараз завчасними.

— Погоджуюся, — вицідив холодно відьмак. — Тому справу треба дослідити на місці. А висновки витягнути з аутопсії.

— А я, — не відступав Любисток, — і далі вважаю, що то думка погана й ризикована. Добре, що ми були попереджені про засідку, що ми про неї знаємо. Якщо знаємо, то й оминемо її широким колом. Нехай той ельф чи напівельф чекає нас скільки влізе, а ми підемо своїм шляхом…

— Ні, — перервав відьмак. — Кінець дискусіям, мої дорогенькі. Кінець анархії. Прийшов час, аби наша… ганза… отримала врешті ватажка.

Усі, не виключаючи Ангулему,