Читати книгу - "Кінь Перуна"

– А Давніх богів чтиш? – продовжував випитувати далі схимник, а очі так і свердлили накрізь.

– Це ж яких? – не збагнув одразу Дмитрій.

– Перуна, Велеса, Морену?

– Які ж вони боги, – здвигнув плечима боярин, – біси...

– Що ж, нехай і біси... Легше збагнеш, до чого я мову вестиму.

– Якщо про бісів, – здвигнув плечима Дмитрій, – то марно трудились. Я воєвода, а не священик...

– Ти слухай, слухай. Тебе стосується чи ні – потім судитимеш... Так от,  в день іменин Арихистратига Михаїла, воєводи Божого, прийшов я до тебе, воєводо земний, з попередженням! Страшна загроза повисла над усім християнським світом. До коня Перуна добирається Батий! А якщо він зуміє накинути на нього вуздечку, то вже не знайдеться сили, котра змогла б спинити монголів. – Старий виголосив це так урочисто, наче прочитав молитву.

– Який ще кінь? – здивувався Дмитрій.

Він швидкими кроками зміряв кімнату і спинився біля високого вікна, що виходило на вали. Кинув оком на робітних людей, що аж роїлися там, і вернувся до старого.

– Що Саїн-хан плюндрує Русь, мені відомо. Король Данило давно готується до відсічі сукупно з угринами. Що монголи не щадять ні малого, ні старого – теж відаю. Але до чого тут ця байка?

– А ти ще послухай... – старий говорив впевнено і не скидався на божевільного. – У горах Карпатах, десь побіля Горган, під охороною Морени, в чарівному стійлі, стоїть кінь Бога Війни. І має він таку чародійську силу, що воїн, якому вдасться осідлати цього коня, стане непереможним у бою. А також  і війська, що під його рукою будуть битися.

– Гм... – пошкріб потилицю Дмитрій. – Перунів кінь... В стійлі у Морени?...

– Не віриш?

– А повинен?

– В оповіді моїй немає нічого, що могло б ослабити оборону Києва, якщо ти вирішиш прислухатися до моїх слів. Бо кілька дружинників, яких можна вислати на розшуки, великої страти не становитимуть.А якщо кінь такий і справді є? Уяви себе чи Данила Романовича на ньому? Кінець Батию!... А Галицько-Волинське князівство усю Русь об’єднати зможе!

– Гарна мрія... – зітхнув Дмитрій. – Як і кожна казка, де справедливість і правда завше торжествують.

– Уста Вісника, що сповістив мене, не проказують лжі... І на доказ почутого тобою, буде моя смерть на Пилипівку. Так сказано.

Дмитрій спершу пустив повз вуха слова старого про смерть. Усі вони збираються вмирати мало нещо дня, а там і молодих переживають. Та все ж  було в голосі того щось таке, що примусило воєводу перепитати:

– Хто ж цей вісник?

– Ангел...

– Ну, – протягнув розчаровано Дмитрій, – якщо ангел, то звісно... До його слів треба прислухатися. – і додав, вдавано заклопотано, – Тільки, от де мені того коня шукати?

– Тут він, Дмитрію. Десь у наших горах...

– У горах? А докладніше невідомо? Не позаздрив би я тому, хто в пошуках мав би усі Карпати перейти. Ми ж із князем самі з Галича, тож достеменно відаємо, що таке гірський край. 

– Кому дано, той і перейде... І ще одне скажу тобі, воєводо: Бог постійно говорить з усіма нами, та не кожен може його голос почути. Не квапся з рішенням, але пригадай нашу розмову на Пилипів день...

З тими словами старий Шемберко підвівся і пошкандибав геть. У дверях ще затримався, осінив Дмитрія хрестом і додав:

 – Бог з нами, Дмитрію. Внемлимо ж речам його.

– А на Пилипівку старий помер... – закінчив розповідь Дмитрій. – І разом з його смертю розвіялися усі мої сумніви. Тим більше, що Саїн-хан чимраз ближче підступає до Києва. Треба було одразу їхати у Галич, але Данило Романович призначив мене воєводою і довірив оборону міста. Сам-бо подався в Угорщину – за підмогою... Я не мав жодної вільної хвилини. Не маю її й тепер. Але й забути розповідь схимника не можу...

Він ще не докінчив, коли обірвав мову, бо побачив, як ратники стали переглядатися між собою і позирати на Найду.

– Чорт забери! Ви що ж, бісові діти, мені не вірите?!

Воєвода хотів було гримнути кулаком по столі, але відчув шанобливий доторк до ліктя. Рвучко озирнувся і зустрівся поглядом з серйозними очима Клинця.

– Не гарячкуй, Дмитрію. Ніхто й на мить не сумнівається у твоїх словах. Я б сказав – навпаки...

– Що, навпаки? – трохи охолов боярин.

– Це стосується Найди... – сотник виразно не знав, з якого кінця почати.

– Та говори ж бо... Не тягни за душу! Після всього, мною мовленого, вигадати щось іще більш неймовірне буде важкувато. Починай...

– Двадцять літ тому Найду знайшли у санях в передмісті Галича. Немовля було єдиним, хто залишився живим, після нападу на подорожніх зграї вовків. А дорослих звірі роздерли на клапті. Не вдалося знайти й кісточок. Він так досі й не довідався, якого роду-племені.

– Чув трохи про те, – воєвода співчутливо глянув на парубка, що не відривав очей від стола, – Але що ця трагедія має до моєї розповіді?

– Наш галицький дідо-всевідо, коли Христина, жінка, що всиновила Найду, принесла немовля до нього, аби поворожити, сказав: «З вовками – перший раз, на білому коні – вдруге.»

– Саме на білому! – вигукнув Дмитрій. – Я забув сказати, що чародійський кінь саме білий. Мов саван смерті... Знать, хлопче, тобі судилося порятувати нашу землю од ворога. Два пророцтва про одне, це вже щось!

У цю мить сильний порив вітру з грюкотом розчахнув віконні рами і обдав людей таким лютим холодом, буцім-то на дворі був не червень, а січень. Потім прогудів насмішкувато під стелею і вифурнув у димохід над вогнищем. Вікна ж затраснулися самі по собі, мовби з кімнати подуло ще сильніше, ніж знадвору.

– Ось такої, – серйозно мовив Дмитрій. – Знать, не всім до вподоби наше бажання випередити у пошуках Саїн-хана.

 І тут наче прокинувся зі сну Найда. З усього, розказаного воєводою, він збагнув лиш одне: той таємничий кінь знаходиться у замку Морени. А, отже, усі розповіді про цей замок не вигадка! І Руженка таки може бути там... Тож нехай світ западеться, а він мусить потрапити у цей замок. Тим більше, за словами Митрія, Богиня сама шукає з ним зустрічі.

– Боярине-воєводо, – мовив неголосно, але твердо.