Читати книгу - "Кінь Перуна"

– Ого! – не стримався од вигуку Дмитрій, і обвів уважним поглядом усю трійцю. – Видать таки добрий зух з тебе, хлопче, раз чоловіки звинувачують, а жіноцтво в обороні стає... Та, зрештою, не мені в те втручатися... А з хорошого жеребця і кінь добрий буде. – мовив наче до себе самого воєвода. – Що ж до дівок чи молодиць, то нехай самі пильнують свої подоли. Так, Одарко? – кинув, не озираючись, на дівчину, що принишкла, наче миша. Вже й не рада, що роззявляла рота. – Не до того зараз... Інша біда над світом – монголи Батиєві! Дід бусурмана не дійшов до нас, а от внукові, схоже, більше вдасться. Землі стеляться йому під ноги, наче всі біси пекла стали під його бунчук. І якщо монгольські тумени ступлять на галицькі землі, дівкам уже нікому буде скаржитися... Якщо котрась живою залишиться...

Була в цих словах і гірка правда, і сум, і невпевненість у власних силах, бо кому ж як не воєводі знати, що жодному війську ще не вдалося вистояти супроти орди.

Воєвода окинув Одарку оцінюючим поглядом і спохмурнів ще більше.

– Залиш нас, – мовив несподівано різко, так що служниця аж стрепенулася і, не розуміючи чим прогнівила боярина, злякано задріботіла геть, За Одаркою, мов тінь, посунув і вайлуватий пахолок.

– Орди монголів нестримно рухаються до Києва, і за ними куриться лише попіл від міст руських... – продовжив трохи згодом воєвода. – Данило Романович доручив мені очолити оборону міста... А сам намагається схилити угринів до спільної відсічі Батиєві. Дасть Бог – зупинимо... Сюди не дійдуть. Однак, раджу готуватися і до гіршого. Галицьку дружину кріпити треба. Смердів озброїти... Сюди невдовзі князя Василька чекайте. Під його рукою оборонятися будете. А може, й Данило Романович з поміччю поспіє... Монголи ще далеко. Місяць або й більше мине, поки до вас докотяться.

Воєвода помовчав трохи і ковтнув меду. Решта охоче приєдналася б до нього, але їхні кухлі давно були порожні, а налити собі власноруч не осмілювався жоден. Найда ж наче забув про мед, нетерпляче очікуючи, коли воєвода нарешті скаже, заради чого скликав їх посеред ночі.

– Усі ми тут щирі християни, – тихо промовив Дмитрій, наче вибачаючись, і слова ці видалися такими недоречними, що усі мимоволі перезирнулися. – Віримо в Бога на небі, але на землі більше покладаємося на власні руки. Доведись мені самому рік чи два назад почути байку, яку збираюся вам переповісти, я розсміявся б та й годі, але перед битвою лише дурень відмовляється від допомоги. Звідки б вона не надходила... – він провів долонею по обличчі, наче стирав утому і непевність. – Мислю, ви зі мною погодитеся...

Дехто з ратників кивнув головою, але воєвода навіть не дивився у їхній бік. Здавалося, він самого себе намагається переконати у власній правоті.

– Готуючись до сутички з Батиєм, кожен повинен зробити все, що в силах... Данило Романович нічого про це не відає, тож наказувати його іменем я не маю права. Тому мені потрібні ті, хто власною охотою погодиться наражати життя, і швидше за все – даремно. Хоча, хто відає, де тепер людині безпечніше? За мурами замку – очікуючи нашестя монголів, чи в диких горах – серед звірини... –

Воєвода підвів голову. Поки що ніхто не відводив погляду. Ба, навіть, навпаки – до шанобливої уваги додалася цікавість.

– Не сумнівайся, батьку, – озвався у загальній тиші Гриць Волошка, найстарший серед присутніх ратників, прозваний так за ясно-блакитні очі. – Що б ти нам не доручив, ми виконаємо. Тим більше, якщо від цього бодай трохи гикнеться Батию. Старші серед нас були побіля Калки. Пам’ятаємо ще...

Дмитрій підвів голову і зустрівся очима з суворим поглядом воїна.

– Це добре, що пам’ятаєте... – додав повагом. – Тієї наруги Русі вовік не забути, а сорому не змити.

– Зрада то була! – вигукнув палко Гриць.

– Може, – гойднув головою воєвода. – Може й зрада... Але нам про сьогодення мислити. Тож, слухайте... – він ще раз обвів усіх поглядом, побачив порожні кухлі і додав, – але спершу налиймо ще по ковтку.

Дружинники не змушували просити себе двічі.

– Почну здалека... З Києва... У Лаврі живе один схимник. Дід Шемберко... Борода до землі, літ не міряно і знахар вправний. Мислю, що й на ворожінні знається, бо не раз Данилу Романовичу добрі поради давав. Правда, князь наш не завше до них прислухався... Та не про це зараз...

– Як наш Кандиба, – муркнув хтось тихо позаду Найди, так щоб не перешкоджати воєводі.

– Так от, на самого Архистратига Михаїла прийшов Шемберко до мене. Сам прийшов! А треба вам знати, що старець цей літ п’ять з Лаври зовсім не виходив! Навіть на сонце не показувався...

Коли Дмитрій побачив перед собою сивого схимника, то вельми здивувався. Видно було, що далека дорога далася старому важко, бо він натужно з хрипом дихав і обіруч опирався на міцного костура.

– Слава Йсу! – мовив той тихо, ледь переводячи подих.

– Навіки слава, – відказав шанобливо Дмитрій, бо хто ж у Києві не відав про Шемберка. – Ви до мене, дідусю?

– До тебе, синку... До тебе.

– Чого ж самі трудилися, батьку? Було переказати якимсь монахом або послушником, я й зазирнув би до вас у вільну хвилю. Чи при неділі, після богослужіння...

– Того пришкандибав сам, Дмитрію, щоб у тебе, до слів моїх, більше віри було, – тихо вишелестів той, усе ще важко переводячи подих. – А мені конче треба, щоб ти повірив. Усім нам треба...

– Невже таку несусвітню небилицю плестимете? – спробував пожартувати воєвода, але, зустівшись із серйозними та повитими смутком очима схимника, відразу сховав усмішку. – Жартую... Бо що б ви не казали, повірю одразу. У вашому віці вже не залишається часу на дріб’язок...

– Сам розсудиш... – відказав той повагом. – Але я присів би спершу, й так уся сила вигоріла на дорогу...

– Звісно, сідайте, дідусю, – спохопився Дмитрій і запровадив старого до зручного крісла.

Той всівся, згорнув на коліна бороду, щоб по долівці не волочилася, і мовив:

– Чи віруєш у Господа Бога нашого, Єдиного?

– Звісно... – навіть розгубився трохи воєвода. – Хрестили батьки.