Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Минуле кличе, — сказав він. — Той час, коли все було спокійно. Сім’я, друзі… До Пустоти.

Максим замовк, його очі вп’ялися в порожнечу. Він повільно зняв із шиї амулет — потертий металевий кругляш із блискавкою та символами — і поклав на стійку. Світло лампи відбилось від нього, кинувши тінь.

— Це з мого старого дому, — тихо сказав він, кивнувши на амулет. — Мамин був.

Герман уважно глянув на нього, його погляд став серйознішим.

— Важлива штука? — запитав він, хоч і знав відповідь.

Максим кивнув, його голос став глухим.

— Так. Знайшов його після… усього, — він зітхнув. — Часто думаю про те життя. Що втратив. Що вже не згадаю.

Герман крутнув чарку в руках, його тон став низьким, але впевненим.

— Ми всі щось втратили, Макс, — сказав він. — Але це нас гартує. Живемо, боремось.

Максим скривився, його пальці стиснули амулет.

— Та я майже не пам’ятаю того життя, — буркнув він. — Мені було сімнадцять, коли все накривилось. Дитина, можна сказати.

Герман хмикнув, згадуючи їхню розмову в тунелях.

— Пам’ятаю, ти казав, — відповів він. — Недавно ж про це гуділи.

Максим потер скроню, його голос став різкішим, ніби спогади рвали його зсередини.

— Але іноді здається, що я вже не розумію, ким був тоді, — сказав він. — Той пацан і я зараз — різні люди.

Герман глянув на нього, його очі блиснули розумінням.

— Майбутнє — це ми самі ліпимо, — відповів він, піднявши чарку. — Не минуле нас тримає, а те, що робимо тут і зараз.

Максим зітхнув, його плечі напружились, цинізм прорвався.

— Ліпимо, кажеш? — буркнув він. — Я був пацаном, а став… холодним. Емоції тримаєш у кулаці, думаєш тільки, як вижити. Який там майбутній.

Герман кивнув, його тон став м’якшим, але твердим.

— Це нелегко, — визнав він. — Усі ми через це проходимо. Але ти не сам, Макс. І емоції — не слабкість, а те, що тримає нас людьми.

Максим хмикнув, його усмішка була кривою, саркастичною.

— Людьми? — перепитав він. — У Пустоті це перший крок до могили.

Герман тихо засміявся, його рука лягла на плече Максима.

— Може, — відповів він. — Але якщо забудемо, що таке бути людиною, то за що тоді боремось? За виродків і тунелі? Ні, Макс. Втратимо себе — втратимо все.

Максим глянув на нього, його цинізм зіткнувся з теплом у словах Германа. Він крутнув амулет на стійці, видихнув.

— Може, й так, — буркнув він тихо. — Але легше від цього не стає.

Пал, що досі мовчки слухав, хмикнув, наливаючи ще по чарці.

— Ви двоє — як старі пси, що гризуть одну кістку, — кинув він із усмішкою. — Пийте, а то ваші філософії мене в сон кинуть.

Герман засміявся, а Максим скривився, але взяв чарку. Напруга спала, хоч думки все ще гуділи.

Максим задумався, крутячи чарку в руках. Слова Германа гуділи в голові, але він не поспішав погоджуватись. Його сила — у виживанні, у тому, що він не зламався, але легенда? Це звучало як казка для тих, хто не бачив Пустоти.

Герман допив свою чарку, його голос став твердішим, ніби наказ.

— Зараз є дещо більше за нас, Макс, — сказав він, дивлячись прямо в очі. — Новий світ, який нам, здається, доведеться рятувати. Якщо вдасться зібрати всіх — добре, але, видно, це ляже на тебе. Я — просто боєць "Чорної Мітки", репутація Цитаделі за мною. А ти — Легенда, як не крути.

Максим похитав головою, його губи скривились у гіркій усмішці.

— Легенда? — перепитав він, цинізм прорвався. — Ти серйозно? Я просто мужик, який виживає, Германе.

Герман нахилився ближче, його погляд став пильним.

— Саме це й робить тебе Легендою, — відрізав він. — Ти не просто тягнеш своє. Люди бачать тебе — і в них з’являється надія. Навіть коли все летить у прірву.

Максим зітхнув, його очі блиснули щирістю, але голос залишився твердим.

— Я не легенда, — сказав він упевнено. — Запитай кого хочеш на нижніх рівнях. Мене там зупиняють, питають: "Хто такий? Куди преш?" Я не ваш. Я Сталкер із Форту, і все.

Герман відкинувся на стільці, його брови зійшлись, але він не здавався.

— Ти сам обрав це життя, — відповів він. — Ідеш на ризик, від якого інші б сховались у норах. Це вже щось значить.

Максим скривився, його рука стиснула амулет.

— Я роблю це для себе, — буркнув він. — Виживаю. Якщо треба лізти під кулі — полізу. Але не тому, що я Легенда, а тому, що інакше мене тут не буде.

Герман хмикнув, його тон став наполегливим.

— Може, ти себе так не бачиш, — сказав він. — Але ти вже вливаєшся. Хтось вірить у тебе, Макс. Навіть якщо не всі знають твоє ім’я.

Максим розслабив плечі, але його погляд залишився гострим.