Читати книгу - "Велика маленька брехня"

Так, мабуть, то фізичне навантаження.

Усе, що їй було потрібно увесь цей час, — це жвава прогулянка на свіжому повітрі та цілющий камінь.

Вона відламала шматочок мафіна виделкою та поклала його до рота. Ці прогулянки з Селестою стимулювали апетит. Якщо вона не буде обережною, то скоро знову набере вагу. У неї перехопило подих лише від самої думки про це, і вона відклала виделку. Ні, ще не зовсім зцілена. Її ставлення до їжі все ще дуже дивне.

Але не слід ображати милого Тома. Вона знову взяла виделку та відламала малесенький шматочок. Мафін був легкий та «повітряний», вона відчувала у його смаку всі інгредієнти, про які говорив Том: макадамія, персик і лайм. Вона заплющила очі та відчула геть усе: теплоту кав’ярні, смак мафіна, і тепер уже знайомий запах кави та старих книжок.

Вона взяла трохи більший шматок та обмокнула його у збиті вершки.

— Нічого? — Том перехилився через стіл поруч із Джейн, який він витирав ганчіркою, видобутою із задньої кишені.

Джейн підняла руку, мовляв, повний рот. Том узяв книжку, котру залишив хтось із відвідувачів, та поставив її на одну з верхніх полиць. Його чорна футболка підібгалась, вибилась із джинсів, і на мить Джейн побачила нижню частину його спини. Звичайнісінький собі поперек. Нічого надзвичайного. Взимку його шкіра була кольору неміцного лате, зате влітку набувала кольору гарячого шоколаду.

— Чудовий, — сказала Джейн.

— М-м-м? — Том обернувся. У кав’ярні були лише вони вдвох. Джейн вказала виделкою на мафін.

— Смакує надзвичайно. Маєш поставити відповідну ціну.

Задзвонив мобільний.

— Вибач.

На екрані висвітилося «Школа». Досі школа дзвонила їй лише раз, коли у Зіггі боліло горло.

— Пані Чепмен? Це Патрисія Ліпманн.

Директор школи. Шлунок Джейн стиснувся.

— Пані Ліпманн? Усе гаразд? — вона ненавиділа боягузливі нотки у своєму голосі. Маделін розмовляла із пані Ліпманн з радісною, поблажливою приязню, ніби вона була їхнім дивакуватим старим сімейним дворецьким.

— Так, усе гаразд, але я б хотіла зустрітися з вами і доволі терміново. В ідеалі, сьогодні. Ви могли б підійти до школи на другу годину, перед завершенням уроків?

— Звісно. Все…

— Чудово. Чекаю на зустріч.

Завершення розмови.

— Зі мною хоче зустрітися пані Ліпманн.

Том знав чи не всіх дітей, батьків та вчителів у школі. Він виріс тут і сам ходив до школи, коли пані Ліпманн була милою учителькою третіх класів.

— Впевнений, що немає причин хвилюватися, — сказав він. — Зіггі хороший хлопчик. Може, вони хочуть перевести його у якийсь спецклас, абощо.

— Хм, —Джейн задумано взяла ще один шматочок мафіна. Зіггі не був «обдарованим і талановитим». В будь-­якому разі, з голосу пані Ліпманн вона вже знала, що новини не будуть добрими.

* * *

Саманта: Рената просто з котушок злетіла, коли почалося те цькування. Частина проблеми полягала у тому, что її няня якийсь час нічого їй не говорила, тож усе це пройшло повз її увагу. Звісно, тепер ми знаємо, що у Джульєтти на думці була не лише робота.

Панна Барнс: Батьки не розуміють, що однієї миті дитина може кепкувати з когось, а вже наступної — бути жертвою. Вони одразу готові повісити ярлики! Звісно, я розумію, що ця ситуація була іншою… поганою.

Стью: Батько мене навчив: якщо тебе б’ють — бий у відповідь. Усе просто. А що зараз? Приз для кожного гравця у футбол. Приз на кожному чортовому етапі гри «передай посилку». Ми виховуємо покоління слабаків.

Тея: Рената, мабуть, себе звинувачувала. Вона так багато працювала, що майже не бачила своїх дітей! Моє серце стискається на саму лише думку про тих бідних крихіток. Очевидно, вони не можуть дати собі ради. Зовсім не можуть. Їхнє життя ніколи не буде таким, чи не так?

Джекі: Ніхто не казав, що Джіо багато працював. Ніхто не питав, чи Джіо знав, що відбувається з Амабеллою. Наскільки я розумію, робота Ренати краще оплачувана, і більш стресова, аніж у Джіо, але ніхто не звинувачував Джіо у тому, що він робить кар’єру, ніхто не казав: «Ми так рідко бачимо Джіо у школі». Ні! Але коли мами у декреті бачать, як тато забирає дітей зі школи, то думають, що той заслуговує на золоту медаль. Ось, наприклад, мій чоловік. У нього своя маленька свита прихильниць.

Джонатан: Вони мої друзі, а не свита. Прошу, даруйте моїй дружині. Вона нині зайнята ворожим поглинанням. Тож трохи нервова. Я думаю, школа має визнати свою відповідальність. Де були вчителі, коли відбувалося це цькування?

Розділ тридцять шостий

— Рената Кляйн виявила, що її донька Амабелла впродовж останнього місяця піддавалась систематичному таємному булінгу, — сказала пані Ліпманн, щойно Джейн сіла навпроти неї. — На жаль, Амабелла не розповідає, що саме відбувається, і хто у цьому задіяний. Однак Рената переконана, що винен Зіггі.

Джейн судомно ковтнула. Дивно, що ця розмова її шокує, ніби якась божевільно оптимістична її частина і справді вірила у те, що Зіггі мають перевести у якийсь спеціальний клас для чудових дітей.

— Якого роду… — голос Джейн зірвався. Вона із зусиллям прочистила горло. Вона ніби грала роль, для якої їй бракувало кваліфікації. На цій зустрічі мали б бути її батьки. Люди того ж покоління, що і пані Ліпманн. — Якого роду булінг?

Пані Ліпманн скривилася. Вона виглядала як панянка, котра ходила на ланчі, світська дама у гарному одязі та з дорогими кремами на обличчя. У її голосі чулися металеві нотки, котрі лише підкреслювали її не-жартуй-зі-мною-характер, що мав великий ефект з відомими неслухами із шостого класу.

— На жаль, ми знаємо дуже мало деталей, — сказала пані Ліпманн. — Амабелла має кілька незрозумілих синців та саден, а ще слід від укусу, і все, що вона сказала, що «хтось був до неї недобрим». Вона зітхнула та постукала ідеально відманікюреними пальчиками по папці, котру тримала на колінах. — Послухайте, якби не той інцидент на орієнтаційній зустрічі, я б вам не дзвонила, допоки ми не мали б чогось більш чіткого та зрозумілого. Панна Барнс стверджує, що той інцидент був одиничним. Вона уважно спостерігала за Зіггі через те, що трапилося, і вона описує його як чудову дитину, вчити яку — суцільна радість, вона каже, що Зіггі — дуже турботливий та вдумливий у взаємодії з іншими дітьми.

Неочікувані добрі слова від панни Барнс ледь не довели Джейн до сліз.

— Звісно, ми сповідуємо нульову толерантність до булінгу та агресії у державній школі Пірріві. Нульову. Але я хочу, щоб ви знали, що у тих рідкісних випадках, коли ми все