Читати книгу - "Велика маленька брехня"

Крик мечем розітнув сонну тишу: «Мамо! Мамо, мамо, мамо!»

Маделін підхопилася на ноги, її серце шалено калатало, хоч вона і знала, що то всього лиш Хлої наснився поганий сон.

— Іду, я йду! — гукнула вона та побігла коридором. Таке вона могла владнати. Легко. І це приносило неабияке полегшення. Бо Абігель її вже не потребувала, а там, у світі, повно лихих людей на кшталт Саксона Бенкса, і вони лише чекають, щоб усіляко скривдити дітей Маделін, і вона ні чорта не може з цим удіяти. Принаймні вона здатна виволокти монстра з-під Хлоїного ліжка та голіруч убити його.

Розділ тридцять п’ятий

Панна Барнс: Після того випадку на орієнтаційній зустрічі я готувалася до важкого року. Але початок був чудовим. Діти — прекрасні, та й батьки не особливо набридали. А потім, десь посеред першого семестру, все розвалилося.

* * *

За два тижні до доброчинної вечірки

— Лате і мафін.

Джейн відвела очі від комп’ютера і знову опустила їх — цього разу на тарілку, що перед нею стояла. Над чималим ароматним мафіном, посипаним цукровою пудрою, здіймався завиток пари. На тарілці біля мафіна були майстерно викладені збиті вершки.

— Дякую, Томе, але я не замовляла.

— Я знаю. Мафін — за рахунок закладу, — відповів Том. — Я чув од Маделін, що ти печеш. Тож я хочу знати твою експертну думку про мій новий рецепт, який я випробовую. Персик, горіхи макадамія та лайм, божевілля — це я про лайм.

— Я лише печу мафіни, — сказала Джейн. — Але не їм.

— Серйозно? — Томове обличчя трохи похмурніло.

— Але сьогодні я зроблю виняток, — поквапилася втішити його Джейн. Погода цього тижня була доволі зимна, така собі репетиція зими, і в квартирі Джейн було холодно. А від сірої смужки океану, котру вона могла бачити з вікна, їй ставало ще холодніше. Це було ніби нагадування, що літо втрачене назавжди, і тепер вони житимуть у сірому, сумному, постапокаліптичному світі.

— Яка драма, Джейн. Чом би тобі не взяти з собою комп’ютер та не облаштуватися у «Блакитному блюзі»? — запропонувала Маделін. Тож Джейн тепер щоранку з’являлася у кафе з ноутбуком та папками.

Кав’ярня була наповнена сонцем та світлом, а ще у Тома була дров’яна піч. Щоразу, коли Джейн переступала поріг, вона зітхала від задоволення. Здавалося, вона сіла на літак та висадилася у зовсім іншій порі року, порівняно з її жалюгідною вологою квартирою. Вона завжди приходила після того, як схлине ранкова хвиля відвідувачів, але до того, як настане післяобідній пік, щоб не займати столик, який би міг принести Томові гроші, ну і, звісно, доки вона сиділа, то замовляла невеличкий обід та кілька чашок кави.

Бариста Том вже здавався їй колегою, ніби він сидить у сусідньому кабінеті офісу. З ним було класно теревенити. Йому подобались ті самі програми на телебаченні, і та сама музика. (Музика! Джейн вже й забула про існування музики, та й про книжки).

Том усміхнувся:

 — Я перетворююся на свою бабусю, еге ж? Насильно всіх годую. Просто покуштуй. Не треба їсти увесь лише заради ввічливості.

Джейн дивилася йому услід, а коли зрозуміла, що милується його широкою спиною у стандартній чорній футболці, то відвела погляд. Від Маделін вона знала, що Том — гей, і нині оговтується від серйозної романтичної драми. Звісно, то було кліше, але часто здавалося, що це і справді так: гомосексуальні чоловіки таки мали гарні тіла.

Щось відбувалося в оці останні кілька тижнів, відтоді як вона прочитала ту еротичну сцену у ванній. Ніби її тіло, її заіржавіле, покинуте тіло, зі скрипом поверталося до життя. Вона знову і знову ловила себе на тому, що ліниво, ненавмисно вирячається на чоловіків, та й жінок теж, та переважно все ж на чоловіків, не так у сексуальному плані, як із чуттєвістю та замилуванням.

Її приваблювали не такі красені і красуні, як Селеста, а звичайні люди зі звичайними тілами. Засмагле передпліччя із татуюванням у вигляді сонця — над стійкою станції техобслуговування; потилиця літнього чоловіка у черзі в супермаркеті; м’язи литок та ключиці. Так дивно. Вона пригадувала, як її батькові прооперували гайморову пазуху, і це повернуло йому давно втрачений нюх (а він навіть і не розумів, що не відчуває запахів). І тепер найпростіші запахи неймовірно його тішили. Він постійно нюхав мамину шию та мрійливо говорив: «Я забув, як пахне твоя мама! І я навіть не знав, що забув».

Справа була не лише у книжці.

Справа була в тому, що вона розповіла Маделін про Саксона Бенкса. Справа була в тому, що вона промовила ті дурні слова, що він їй сказав. Щоб мати над нею владу, вони мусили б лишатися в таємниці. А тепер вони просто здувалися, ніби надувний батут, осідали та зіщулювалися, ніби з них виходило повітря.

Саксон Бенкс був поганим хлопцем. У світі є погані люди. Кожна дитина це знає. Твої батьки тебе вчили триматися від них подалі. Не розмовляти з ними. Обійти. Голосно та твердо сказати: «Ні, мені це не подобається», а якщо вони знову це зроблять, піти і розповісти вчительці.

Навіть образи Саксона були на рівні дитячого садочка. «Ти — страшна. Від тебе тхне.»

Вона завжди знала, що її реакція на все це — надмірна, а може і замала. Вона ж навіть не заплакала. Нікому не розказала. Проковтнула все це та вдала, що воно не має значення, і воно стало так багато означати.

А тепер їй хотілося знову і знову про це говорити. Кілька днів тому, коли вони з Селестою гуляли, вона розповіла їй скорочену версію історії, котру вона розповіла Маделін. Селеста була небагатослівна, сказала лише, що їй дуже шкода, і що Маделін має рацію — Зіггі анітрохи не схожий на свого тата. Наступного дня Селеста подарувала Джейн намисто у червоному оксамитовому мішечку. Тоненький срібний ланцюжок із блакитним каменем.

— Цей камінь називається ляпіс-лазур, або ж лазурит, — сказала Селеста у притаманній лише їй манері. — Кажуть, що він «загоює душевні рани». Я не дуже вірю у такі речі, але байдуже — намисто справді гарне.

Джейн торкнулася кулона.

Нові друзі? Це воно? Морське повітря?

Мабуть, також давалися взнаки і регулярні вправи. І вона, і Селеста ставали більш спортивними. Вони обидві так тішилися, коли помітили, що вже не мусять зупинятися та