read-books.club » Бойовики » Аптекар 📚 - Українською

Читати книгу - "Аптекар"

154
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Аптекар" автора Стефані Маєр. Жанр книги: Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 50 51 52 ... 142
Перейти на сторінку:
та ще й у місті. То вже б краще повісив марнославний номерний знак з написом «КРЕТИН», та й по всьому.

Коли Деніел побачив, як у неї скривився рот, він не зміг більше себе опановувати. Раптом він розреготався, хрякаючи. Незграбне й заразне «хе-хе-хрюк-хе-хе» було набагато кумеднішим за страхітливу військову вантажівку. Він безугавно й здавлено сміявся, здивувавшись, яким нестримним несподівано став цей сміх. Вона давно так не реготала, уже забувши, як такий сміх захоплює все тіло й довго не відпускає.

Деніел одну руку поклав на сіно, нахилившись, а іншу руку поклав на бік, немов у нього закололо в боці. І це була найсмішніша річ, яку вона коли-небудь бачила.

— Що таке? — кричав Кевін. — Що?

Деніел намагався опанувати себе, щоб відповісти, а потім Алекс несподівано вибухнула сміхом, збивши його з пантелику, і він загиготав знову, хапаючи ротом повітря між нападами реготу.

— Це машина для атаки за останнім словом техніки, — жалісливо заговорив Кевін, намагаючись перекричати їхні навіжені веселощі. На ній шини з твердого каучука й куленепробивне скло. Увесь танк укритий панелями, завдяки яким він не розіб’ється. Така машина може врятувати життя.

Від його слів стало ще гірше. По їхніх обличчях потекли сльози. В Алекс губа опиралась, а щоки боліли. А в Деніела почалася гикавка, тепер уже по-справжньому, яку він не міг вгамувати.

Кевін, здійнявши огидливо руки до неба, почвалав від них геть.

Вони знову розреготалися.

Нарешті за кілька безкінечних хвилин потому, як Кевін зник з очей, Алекс знову змогла дихати. Деніелів сміх теж вгамовувався, хоча він досі й тримався за бік. Вона співчувала йому; її теж схопили корчі. Навдивовижу виснажена, вона сіла на встелену сіном долівку, опустивши голову між коліньми, намагаючись відновити рівне дихання. За мить вона відчула, що Деніел сів поруч. Він лагідно поклав руку їй на спину.

— Ох, як мені це потрібно, — він зітхнув. — У мене вже з’явилось відчуття, що в житті більше нічого смішного не буде.

— Уже й не пригадаю, коли востаннє так сміялась. Аж живіт болить.

— І в мене, — і він знову розсміявся: хе-хе-хе.

— Не починай! — благала вона.

— Даруй. Я спробую. Часом я трохи несамовитий.

— Хм. Можливо, нам ляснути одне одного.

Він знов вибухнув реготом, а вона, не стримавшись, гигикнула.

— Припини, — простогнала вона.

— Чи нам побалакати про щось сумне? — поцікавився він.

— На кшталт того, як проживаємо життя ізольовано та у страху, коли за нами полюють кожну хвилину? — запропонувала вона.

Склалося враження, що гнітючий хлів став ще понурішим, вона враз пошкодувала, що заговорила. Хоч і боляче, але сміятись було так приємно!

— Це добра річ, — спокійно відповів Деніел. — А як щодо того, коли підводиш усіх, хто на тебе покладається?

— Мене це не зовсім стосується, але це, безперечно, гнітюча річ. Утім, у твоєму випадку, сумніваюсь, щоб хтось поставився до цього саме так. Радше вважатимуть, що тебе вбито. Це розіб’є їм серця, і вони приноситимуть квіти та свічки до входу в школу.

— Гадаєш, приноситимуть?

— Певна річ. Мабуть, ще й м’яких ведмедиків принесуть.

— Мабуть. А, можливо, ніхто за мною не засумує. Може, скажуть: «Нарешті ми здихались того телепня й нарешті можемо взяти справжнього вчителя історії. Можливо, у шкільних волейболісток нарешті з’явиться шанс. А знаєте, що? Знайдімо якогось бовдура, щоб зробив це, а його зарплату покладемо у пенсійний фонд».

Вона удавано важко кивнула:

— Можливо, ти й маєш рацію.

Він усміхнувся, а потім знову посерйознішав:

— Чи хтось спалить свічки за тобою?

— Власне, не лишилось нікого, кому б було до цього діло. Можливо, якби Барнабі вижив, він би запалив за мене свічку. Я кілька разів ставила за нього у соборах. Я не католичка, але мені не спало на думку іншого місця, де б я могла зробити це, не привертаючи уваги. Я знаю, що Барнабі немає поруч, і йому байдуже, але мені потрібне було щось таке. Відпустити, оплакати абощо.

Мовчання.

— А ти любила його?

— Так. Окрім моєї роботи, — а ти бачив, якою затишною та теплою вона є, — він був усім, що в мене було.

Деніел кивнув.

— Що ж, мені вже не до сміху.

— Мабуть, ми потребували цього звіряння. А тепер можемо знову поринути у свою постійну депресію за розкладом.

— Чудово, як на мене.

— Агов, Мо та Кьорлі — гукнув Кевін знадвору. — Чи ви готові знов стати до праці, чи хочете погоготіти, як школярки, ще трохи?

— Мабуть, погиготіти, — озвався Деніел.

І вона не втрималась — тихо засміялась.

Деніел ласкаво затулив її набряклого рота рукою.

— Зараз таке не на часі. Краще ходімо, гляньмо, що там за роботу треба зробити.

Розділ 13

У Кевіна просто за хлівом розташовувався стрілецький полігон, що виходив на річку. Алекс із підозрою дивилась на нього, але мусила визнати, що поодинокі постріли у сільській місцевості в Техасі можуть привернути уваги менше, ніж будь-де у світі.

— Коли ти востаннє тримав у руці зброю? — спитав він Деніела.

— Хмм… мабуть, ще з татом.

— Невже? — Кевін важко зітхнув. — Отже, єдине, на що можемо сподіватись, що ти пригадаєш хоча б щось.

Він виніс оберемок різноманітної зброї і виклав її на тюку сіна. На різній відстані від них розташовувались такі ж тюки сіна, до яких було прикріплено чорні силуети людей. Деякі відстояли так далеко, що вона ледве їх вирізняла.

— Ми могли б розпочати з револьверів, проте я хочу, аби ти спробував стріляти з рушниць. Найкращий спосіб не бути підстреленим — стріляти дуже-дуже з великої відстані. Якщо зможу, я утримуватиму тебе якнайдалі від перестрілки сам на сам.

— Ці геть не схожі на ті рушниці, з яких я коли-небудь стріляв, — мовив Деніел.

— Це снайперські. Ця, МакМіллан, — поплескав долонею по гвинтівці, що висіла в нього через плече, — тримає рекорд смертельного пострілу з найдовшої відстані: більш ніж за півтора кілометра.

Деніел здивовано витріщив очі.

— Як ти впізнаєш із такої відстані того, у кого маєш поцілити?

— Завдяки радіолокаційній спостережній станції. Утім, не переймайся цим. Тобі не доведеться вчитися стріляти так далеко. Я тільки хочу, щоб ти сидів високо й відстрелював людей, якщо до цього дійде.

— Я й гадки не маю, чи здатен насправді застрелити людину.

Тепер уже була черга Кевіна здивуватись.

— То ти б краще дізнався. Бо якщо ти не стрілятимеш, та людина, безперечно, цим скористається.

Деніел, схоже, збирався сперечатись, але Кевін відкинув дрібну суперечку.

— Послухай-но, давай просто перевіримо, чи вмієш ти стріляти.

Потому, як Кевін нагадав основи, стало очевидним, що Деніел

1 ... 50 51 52 ... 142
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аптекар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Аптекар"