Читати книгу - "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"

— Це ти про що? — запитав Маняма.

— Ходімо, ще раз салон оглянемо.

— Ходімо, — погодився прибулець.

Салон ще ніхто не чіпав. Тут усе залишилося так, як було одразу після пожежі. Всередину Льоха навіть не заходив, уважно оглянув салон зовні. Легка споруда була побудована впритул до бетонного паркану. Одна коротка сторона була глуха, без вікон, на іншій — одне вікно. На довгій стороні — двері та три вікна, забрані металевими ґратами. Льоха підійшов ближче та уважно оглянув залишки розплавленого пластмасового вікна, розташованого на короткій боковій стіні.

— Ага… Ясно… Тут була кватирка. І ґрати до самого верху не доходили. Дуже цікаво! Просто супер!

— Що супер? — не зрозумів Маняма, — ти про що?

— Тихо, Манямо, тихо… — Льоха посварився на свого незвичайного друга пальцем. — Не злякай думку. Дуже хочеться глянути на предка нашого Максима.

Максимом кликали третього підозрюваного. Льоха сам кілька разів бачив, як той виходив з салону ігрових автоматів.

— Я знаю, де Макса шукати. Найближчий салон автоматів біля ринку, за дві зупинки. Готовий закластися на що завгодно: в останні дні канікул він тусується з такими ж бельбасами саме там. Продується до вітру у кишенях і йде на ринок. Комусь щось допоможе, заробить пару копійок і знов у салон. Так що ходімо туди.

До ринку вони доїхали на маршрутці. Салон зазивно виблискував різнобарвними вогниками неподалік від зупинки.

— Не шкодують грошви на рекламу! От хто вже мені не подобається! Й сам би попалив! — сказав Льоха.

Обидва зазирнули всередину салону. Охоронець кинув на них побіжний погляд, але навіть і не думав спиняти, хоча з першого погляду було зрозуміло, що обидва клієнта неповнолітні. Льоха одразу побачив Макса. Той азартно тицяв пальцями у кнопки й раз у раз кидав у ненажерливу шпарину монету за монетою. Автомат грав простеньку мелодію, миготів кольоровими вогниками й жер монети, наче голодний собака сосиски.

— Агов, Максе! — Льоха вдарив гравця по плечу.

Мабуть, у Льохи була щаслива рука, тому що вслід за ударом у лотку автомата задзеленчали монети.

— Bay! — загорлав Макс, — просто клас!

Він вигріб з десятка два монет та продовжив гру.

— Максе, ти чуєш мене?

— А… Це ти, Льохо? Чого тобі?

— Максе, це правда, що твій дід їздить на старій машині?

— Правда. Тільки не на старій, а на колекційній.

— І в чому різниця?

— У колекційній машини усі запчастини оригінальні, справдешні. Дід їздить на «Побєді», їй більш як п’ятдесят років, а в неї все справдешнє, зрозумів? Є! — і він знов вигріб з лотка десяток монет, — чуваки, ви як пришли, мені пруха поперла! Постійте ще трохи…

— А де його можна знайти?

Макс, захоплений грою, навіть не поцікавився, нащо Льосі знадобився його рідний дідусь:

— Вулиця Каштанова, тридцять п’ять, квартира вісім. Постійте трохи, може, я ще виграю?

Льоха вже зібрався йти, коли Маняма смикнув його за рукав:

— Слухай-но, це і є ті самі автомати?

— Ага, а що?

— Який примітив! Просто жах, як можна на це вестися?

Маняма непомітно витяг комунікатор, натиснув кілька кнопок, і знову сунув у кишеню.

— Йдемо, чи що? — нетерпляче покликав його Льоха.

— Йдемо, йдемо… — відгукнувся Маняма й пішов по салону, не виймаючи руки з кишені. Не встигли зачинитися за ними двері, як з усіх автоматів у лотки посипалися гроші. Від неочікуваного голосного дзвону монет присів охоронець, чергова схопилася за голову, а Макс радісно загорлав:

— Є! Спітнілий Джек!

— Зачиняй салон! — луною відгукнулася чергова охоронцю й кинулася дзвонити господарю про неймовірний випадок: на всіх автоматах одночасно, навіть на тих, на яких ніхто не грав, раптом випав «Джек пот»!

* * *

Три доби били татари страшними метальними машинами у міцні кам’яні мури й Лядські ворота. Усі три доби київська дружина не сходила з широких стін і спостерігала, чи не збираються нехристи на приступ? Не один раз при найменшому підозрілому шумі спітнілі навіть у грудневій стужі долоні вихоплювали з піхов мечі, хапали тугі луки та важкі списи. У дружину пішли усі: мужі, які слугували князю на високих посадах, повара та конюхи, тіуни[87] і ключники, які досі лише гладшали на княжому дворі. Вільні люди: ремісники, купці, ясна річ, дружинники, які залишилися у місті, смерди[88] і навіть закупи.[89] Весь Київ у ті дні був на мурах чи працював на тих, хто там стояв. Готували їжу, рубали дрова для котлів з водою та смолою. Зброярі продовжували виробляти зброю: стріли та списи, шаблі та луки. Усі працювали на оборону міста. Працювали й чекали: що ж буде далі? І ось дочекалися! Наприкінці третьої доби Лядські ворота затріщали та мало не впали після чергового влучення каменя. Голосний стогін пронісся над стінами, татари ж радісно закричали. Стало зрозуміло, що сьогодні чи завтра треба чекати нападу.

Захисники часу не гаяли. За пошкодженими воротами вкопали в землю частокіл. Кожну колоду загострили наче спис, а увесь частокіл нахилили у бік ворога. На стінці додали запасів каміння та дров для котлів з водою та смолою. Під котлами постійно горіли вогнища. Розібрали кілька будівель і важенні колоди також затаскали на стіни. На стіну біля Лядських воріт поставили найкращих лучників з великим запасом стріл. Кияни готувалися битися до останнього.

— Ах, князю, князю… Важке випробування ти мені приготував… — шепотів воєвода Дмитро, — де ж ти? Невже не прийдеш на допомогу? А ти ж роту[90] давав! Обіцяв, що повернешся з допомогою… Самим, мабуть, доведеться смертушку приймати…

— Воєводо! З боку Подолу татари на мури поперли!

— Як це з Поділу?

Ворота з боку Подолу були невеличкі, але міцні, а головне, цілі. Нащо ж починати звідти? Воєвода був у розпачі. Відволікаючий удар? Розтрощили Лядські ворота, а штурмують з Подолу? Дурість? Але татари не дурні! Он скільки міст на списа взяша! Може, у лісі приготувалися до нападу татарські загони? Хто його зна… Прелагатая непомітно відправити не вийде. Вірніше, відправити, може, й вийде, а як його назад, у місто, прийняти? Місто обкладено щільно, наче зграя неситих вовків нишпорить навкруги, не вдихнути, не видохнути! Звідки вдарять — невідомо. Але ж не дарма у Лядські ворота стільки днів метальними машинами довбали!

Воєвода побіг через усе місто. З боку Подолу, по високих дніпровських кручах, татари погнали на штурм підневільні війська. Тут були й русичі, й половці, й печеніги, словом, усі, кого татари примусили воювати, узявши в заручники цілі міста та країни. По довгих драбинах люди дерлися на прямовисні мури. Зверху на