Читати книгу - "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"

того, що старий виявився комусь потрібний, йому ставало все краще і краще. Він вже міг стояти без сторонньої допомоги, правда, мав за щось триматися, але й від цієї маленької перемоги старий став бадьорим та веселим. Колишній телевізійник впізнавав і не впізнавав будівлю, якою йому допомагали ходити. Апаратні студії, кабінети… Багато чого змінилося, але щось залишилося без змін з того часу, коли він, молодий та здоровий, працював тут, випускаючи до ефіру й звичайні програми новин, і сенсації, на кшталт тої, яку він збирався випустити наразі: дракона Мадингму приборкано! Старий все розпитував, як же вдалося примусити дракона заснути? І за допомогою чого його повернули назад у лігво? А саме на це питання Агол відповідати не бажав. Хто здійснив цей подвиг? Це зрозуміло — Агол зі своїми помічниками. Як це відбулося? Це питання залишалося без відповіді. Нарешті дісталися до студії. Старий, сидячи на незручному дерев’яному ослінчику, казав, що і де потрібно включати. За півгодини сяк-так підготували апаратуру до виходу в ефір.

— Перевірте, он на тому моніторі картинка з’явилася? А там вогник зелений? Є? Добре! Ось, здається, і усе! Ви, Аголе, сідайте за цей столик, а ви, Табуле, станьте біля камери. Все правильно… Є картинка! Усе нормально. Залишилося увімкнути той тумблер… Ні-ні, той, що ліворуч! Правильно! Ні, ще зарано! Допоможіть мені сісти за столик… Може, це мій останній ефір… Ось так… Дякую.

Розділ 21. Спітнілий Джек

Наступного ранку Льоха з Манямою продовжили розшук. Довго думали, як виявити, хто з підозрюваних грав саме у підпаленому салоні. Думали, думали і врешті придумали. Маняма та Льоха вдадуть, начебто захопилися грою на автоматах, наближатимуться до підозрюваних й починатимуть розмову про гру та спалений салон.

— Може бути, — міркував уголос Льоха, — хтось з них, почувши розмову, чимось себе видасть? Як ти вважаєш? А тоді можна начебто випадково і про дідуся запитати.

— А що? — Маняма втупився поглядом у стелю. — Можна спробувати. Все одно іншого варіанту не маємо. Не вийде, так не вийде!

— Серги шкода, еге ж? — раптом запитав Льоха. — Адже він не винен! Сидить у буцегарні невідь за що…

— Сергу? Чесно кажучи, ні. Він поганий землянин. Але я за справедливість, а вона має бути для усіх однаковою, і для поганих, і для добрих.

— Ач, який ти правильний! — реготнув Льоха.

— Що означає: правильний чи не правильний? Твій Серга мені не сподобався. Я що, не маю права на власну думку?

— Який він мій? А право маєш, чом ні? Знаєш, на людях я буду тебе звати не Манямою, такого імені у нас нема, а краще Мишком, га? Маняма, Мишаня… Схоже?

— Мишком так Мишком!

І вони пішли на двір. Їм поталанило. Біля під їзду на інформаційний лавочці сидів Костик, один з трьох хлопців, котрих вони вибрали для перевірки. Костик був хвалько і брехун. Він постійно «якав», який він крутий, сильний, розумний та сміливий, а насправді був просто ніякий. Коли Льоха відібрав його у трійцю для перевірки, то зауважив:

— Знаєш, Манямо, він завжди хоче виділитися, а чим — немає. Я думаю, він підсів на гру саме через це. Гра на автоматах не потребує ані сили, ані розуму, ані сміливості. А якщо виграв, то можна набрехати три мішки гречаної вовни, як він ці гроші здобув. Чи сказати, який я везунчик. Все одно виходить, що крутий!

Похнюплений Костик сумно дивився собі під ноги.

— Костику, ти чого такий смутний? — почав розмову Льоха.

— А тобі що до того?

— Та так… Нічого… Ми ось з Мишанею зібралися…

До речі, познайомся, це Мишко, мій двоюрідний брат. Приїхав до нас на кілька днів. Здалеку…

— Ну, то й що? — знизав плечима Костик.

— Та нічого… Ми тут того… Збираємося куди-небудь завіятися. Може, щось порадиш?

— А що я вам пораджу? Був поряд салон ігрових автоматів, та й той спалили, відморозки! А більш я нікуди не ходжу, а ви хоч у зоопарк топайте, мені по барабану.

— А влітку де був? Щось я тебе не бачив, — й далі чіплявся Льоха. — До дідуся їздив? А там, мабуть, риболовля, гриби?..

— Та мій дід за три зупинки мешкає. Який там ліс? Яка риболовля? Йому під вісімдесят! Скільки разів просив його: діду, дай я за кермо сяду? З’їздимо кудись… А той вперся: малий ще! Цілий день сидить, наче пеньок, біля телевізора з ковдрою на ногах. Він і ходить ледь-ледь… Хвороба якась до нього причепилася. Так за все літо нікуди і не поїхали. А вже запросто кермую! Я на риболовлю… А того року ось такенну щуку…

Льоха скривився. Почалося звичайне Костикове «якання».

— Ладно, Мишко, гайда…

— Я ще не все розповів…

— Вибач, Коська, часу немає!

Друзі підвелися з лавочки й подалися до сусіднього подвір’я. У цьому дворі мешкав Вадим, якого також мали перевірити. Маняма з Льохою посиділи на лавочці, походили, знову посиділи… Вадим не з’являвся.

— Як тобі Коська? — запитав Маняма.

— Важко сказати, — відповів Льоха. — Дід хворий на ноги, це треба врахувати, але інформації замало.

— А що тут робитимемо? — знову запитав Маняма. — Так же можна просидіти до ранку!

— Маєш рацію, — погодився Льоха. — Але і просто так до Вадьки не завалишся. Ми з ним не друзі, а так… Просто знайомі. От заявимося, і що скажемо? Привіт? А він нам: з якого дива?

— Тут я тобі не помічник, ти сам думай, як підійти до цього Вадима…

У цей самий час у двір в’їхало таксі. Чорний «Опель» підрулив до під’їзду, який цікавив доморощених сищиків. Тут же з вікна четвертого поверху визирнув чоловік:

— Тату! Почекай, я зараз Вадима до тебе відправлю.

— Манямо, мабуть, це саме той дід, який нас цікавить. Нумо, посунемо ближче.

Коли вони наблизилися до таксі, з під’їзду вискочив й сам Вадим.

— Діду! Привіт! Зачекай, я зараз допоможу! Льохо, здоров! — на бігу поздоровкався Вадим, відкрив дверцята машини і почав витаскувати діда з салону. Той посміхався онуку, а потім незграбно зачепився ногою за поріг машини і зморщився.

— Ти чого, дідусю?

— Хвороба аристократів, онучок. Подагра, хай їй грець! — І пішов, накульгуючи, до під’їзду. Правицю він з кишені не витягав. Вадим підтримував діда з лівого боку, відчинив перед ним двері до під'їзду і на останок помахав Льосі рукою:

— Бувай!

Двері ляснули, онук та дід зникли у темряві під’їзду. Маняма із сумнівом похитав головою:

— З такою ногою наважитися на підпал салону?

— Далі буде видно, Манямо. Ноги тут не головне… — задумливо відповів Льоха. — Можна сказати, зовсім