Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

— Певна.

І це була правда. Річ була не в тім, що мені більше нема куди йти. Вона була в тім, що з першої ночі, проведеної в гамаку під цією палубою, тут мені знайшлося місце. І я підійшла. Навіть якщо Вест не надто воліє бачити мене в команді, я поладнаю з цією четвіркою й сама. І цього достатньо. Більш ніж достатньо.

Остер зняв плетену шапочку — незібране волосся розсипалося по плечах — і кинув у середину кола. Від цієї сцени мені аж клубок у горлі застряг.

Вілла витягла з ременя мідяк.

— Я за те, щоб узяти цю непутящу джевальську добувачку в команду «Жоржини». — Жбурнула монетку в повітря, та зблиснула у світлі ліхтаря, закрутилася і приземлилася точно посередині Остерової шапки. — Навіть якщо вона таки Геміш дістав мідяка з кишені та зміряв мене поглядом. На обличчі — неприхований сумнів.

— А що донька Сента робила на Джевалі?

Я похиталася на носаках, сунула руки в кишені.

— Що?

— Якщо маємо тобі довіряти, варто дізнатися, що там за історія. Як ти опинилася на Джевалі?

— Не треба нам цього знати. — Вест застережливо зиркнув на Геміша.

— А мені треба.

— Він мене там кинув, — зізналася я, і горло стиснулося. — Коли «Жайвір» затонув, наступного ж вечора батько залишив мене на Джевалі.

Усі замовкли, потупивши очі. Я не знала їхніх біографій, та розуміла: навряд чи веселіші за мою. Мені вистачало клепки не журитися за свою долю. Звуження — мов гостре лезо ножа. Тут не можна жити й не порізатися. І в мене вже не лишилося сил соромитися того, звідки я сама. Це вже в минулому.

Геміш кивнув мені й пожбурив свою монетку — тепер усі дивилися на Веста. Той стояв мовчки, а за його спиною в темряві квилили птахи. Чи не передумає він, чи не волітиме опинитися в меншості?

Нарешті підвів руку, і між пальцями сяйнув мідяк. Не кажучи жодного слова, кинув монету в шапку і він.

У тиші луною пронісся її дзенькіт. Він мене бере. І приймає мої гроші заради порятунку «Жоржини». Ну ось і все.

— Принеси хлібної, Вілло! — мовив Остер, а мені в руки сунув шапку.

Є така традиція: кожен із членів команди вручає новенькому по мідяку — на удачу. Сто разів я бачила, як це відбувалося в батькових командах. Та за всі роки відтоді, відколи моя нога ступила на Джевал, нічого мені не давали за так. Ніколи. Я навіть не намагалася приховати сліз. Так і лилися струмками по обличчю, а я притискала Остерову шапку до грудей.

Ніби змучена птаха, що перелетіла безмежну морську пустелю, я нарешті мала де приземлитися.

Вілла відкоркувала одну з чорнильно-синіх пляшок, принесених із таверни, Пай підставив склянки, і вона їх наповнила, при цьому трошки хлібної перелилося через краєчки та плюснуло на палубу. Ми цокнулися, одним ковтком хильнули, усі гукнули: «Будьмо!» Я закашлялася, бо запекло в горлі, — і розсміялася.

— Скільки? — запитала.

— Скільки чого? — не зрозуміла Вілла й налила собі ще.

— Скільки монети потрібно, щоб полагодити вітрила?

Геміш здивовано звів брови на таке запитання, проте дістав із-за пазухи свої записи. Зняв зі щогли ліхтар і поставив посередині між нами, розгорнув на останній списаній сторінці — і ми всі схилилися над нею, підставивши обличчя слабкому світлу. Вздовж пергаменту тягнулися виписані його почерком нотатки, а праворуч шикувалися стовпчики цифр, підсумовані внизу.

— Після того як сплатимо ремонтникам і відшкодуємо збитки, завдані штормом, на вітрила потребуватимемо щонайменше вісім сотень мідяків.

— Вісім сотень? — скептично примружився Пай.

— Я попросту певний, що саме стільки доведеться запропонувати за роботу вітрильного майстра. Ніхто не захоче зв’язуватися із Золою.

— Він має рацію, — підтвердив Вест.

Навіть хлібна в моїх жилах не притлумила огрому цієї суми. Я розуміла, що це штука недешева, проте не підозрювала, що аж настільки. Та сподівалася, що мій план усе одно спрацює.

— Зможеш добути чи ні? — Скельця Гемішевих окулярів блимнули, коли він підвів голову від сторінки.

— Зможу.

Вілла вкрутила корок назад у горлечко пляшки й поставила її між нами.

— Ти не розповіла, як саме.

— А чи не байдуже, як саме?

— Ну, може, і байдуже, — знизала плечима дівчина. — Та мені все одно хочеться дізнатися.

— За вітрила заплатить Сент.

Вест вирячив на мене очі, а Пай закашлявся.

— Сент?

— Так.

— І як ти його до цього спонукаєш? — Вілла достоту розважалася.

— Маю щось, що йому потрібне. Щось, за що він нічого не пошкодує, аби отримати назад.

Ніхто не уточнив, що саме, та з виразу облич було видно, що всі занервували. Сент уже розлютився на них через Золу. А коли він зрозуміє, що я його

надурила, аби полагодити «Жоржину», він нам усім голови постинає, жодного сумніву.

— Ти з вогнем граєшся, Фейбл, — завважила Вілла, але на губах заграла бешкетна усмішка, а в очах блимнули бісики.

Видно було, що Вест такої ж думки, тільки йому не так весело. Він роздивлявся свою спорожнілу склянку — на зеленому склі грало світло. Рану на лобі затуляло волосся, але вся ліва половина обличчя все ще була розпухла, навколо ока — синець.

Коли я ступила на це судно, його команда вже втрапила в неприємності, та я могла хіба запитувати себе, чи не стану тим штормом, що його зрештою потопить?

Роздiл тридцятий

Хоч і порушила дану йому обіцянку, я все ж і далі жила за правилами Сента.

Над землею розлягався світанок. Я стояла між двома будинками, спостерігаючи за мостом. Якщо не помиляюся, то черевики Сента можуть застукати дерев’яними сходинками щомиті — він ітиме до таверни Ґріффа. Коли я була мала, то, якщо ми не виходили в море, щоранку, вдосвіта, він пив чай у Ґріффа.

«Можливо, Сент змінився за ті роки, що ми не бачилися, — подумала я. — Та якщо лишився тим самим безжальним торговцем, готовим