Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

Френсіс подивився на неї у відповідь. Хотів щось шепнути, але його урвав Вірджил:

— Після вечері піднімемось нагору.

Ноемі підняла голову на нього:

— Перепрошую?

— Батько очікує, що ми навідаємо його ввечері. Він хоче попрощатися. Ти ж не проти зайти до нього ненадовго?

— Я й не думала їхати, не попрощавшись, — відповіла вона.

— Однак ще кілька годин тому поривалася іти в місто пішки, — з ледь прихованою насмішкою зауважив Вірджил.

Френсіс їй подобався, зате Вірджила вона ледь терпіла. Неприємний грубіян, він вправно приховував свою бридку суть під личиною ввічливості. Найбільше Ноемі не подобалося, як він дивився на неї: холодна посмішка на устах і незворушний, нахабний погляд, від якого хотілося затулитися.

У тому сні у ванні почувалася схоже. Однак тоді нею заволоділо ще одне відчуття — приємне, і водночас болюче, як коли хитаєш хворий зуб язиком.

Це була болісна, нестримна, млосна хіть.

Було дивно думати про таке за столом, коли він сидить навпроти неї. Опустила погляд на тарілку. Він знає її таємниці, здатен викрити її найпотаємніші бажання. Не можна дивитись на нього.

Компанія поринула в тривалу паузу, коли в їдальню зайшла служниця зібрати тарілки.

— Вам буде важко дістатися у місто вранці, — промовила Флоренс, коли всім підлили вина і принесли десерти. — Дороги будуть у жахливому стані.

— Так, ллє як із відра, — підхопила Ноемі. — Через такі зливи ви втратили копальню?

— Це було давно, — відмахнулася Флоренс. — Вірджил був ще немовлям.

Вірджил кивнув:

— Шахту затопило. Та на ній однаково вже ніхто не працював. Під час революції з робочими руками стало скрутно, адже всі пішли воювати, як не на одному, так на іншому боці. А на такій копальні, як наша, треба було тримати постійний штат робітників.

— А після революції ніхто не повернувся? Невже всі виїхали звідси? — спитала Ноемі.

— Так. До того ж ми не мали змоги наймати нових людей, адже батько захворів і не міг наглядати за роботою. Та незабаром це зміниться.

— Яким чином?

— Каталіна вам не казала? Ми збираємося відкрити шахту знову.

— Але ж вона вже давно закрита. Я думала, вам бракує коштів, — відповіла Ноемі.

— Каталіна згодна інвестувати в цю справу.

— Цього ти мені не казав.

— Вилетіло з голови.

Він говорив так невимушено, повірити йому було так легко. Та Ноемі знала, що він навмисне весь цей час не розповідав їй про свої плани зробити з Каталіни свою покірну дійну корову. Зараз же заговорив, щоби подратувати її і ще раз кинути посмішку, яку вже не раз майстерно демонстрував. Йому хотілося позловтішатися. Вона однаково їде, тож це буде не зайве.

— Та чи розумно було б чинити так зараз, коли твоя дружина в такому стані? — спитала вона.

— Гадаєш, від цього їй стане гірше?

— Я думаю, це непорядно.

— Бачиш-но, Ноемі, у цьому домі ми занадто довго не жили, а виживали. Настав наш час зростати. Як рослині потрібне світло, так і нам потрібен свій шлях у житті. Можеш вважати це чимось непорядним, та, на мою думку, це природно. Крім того, ще вчора ти сама казала мені про необхідність змін.

Тепер він перекладає відповідальність на неї. Як мило. Ноемі відсунулась від столу:

— Піду попрощаюся з вашим батьком. Я стомилася.

Тримаючи келих за ніжку, Вірджил здивовано звів брову неї:

— Гадаю, ми можемо пропустити десерт.

— Вірджиле, ще надто рано, — зауважив Френсіс.

Це було єдине, що він сказав за весь вечір, проте Вірджил та Флоренс зиркнули на нього так, наче він без угаву молов усілякі дурниці. Явно, його думки тут ніхто не питає. Воно й не дивно.

— А по-моєму, час саме слушний, — заперечив Вірджил.

Усі встали. Флоренс узяла з полиці лампу і повела їх за собою. Того вечора в будинку було страшенно холодно. Огорнувши себе руками, Ноемі подумала, чи вистачить Говарда на довгу розмову. Якби ж то ні. Натомість їй хотілося чимшвидше сховатись під ковдру й заснути, щоб якомога раніше встати і заскочити в стареньке авто.

Флоренс відчинила двері Говардової кімнати, й Ноемі зайшла за нею. В каміні горів вогонь, балдахін навколо великого ліжка був щільно запнутий. У повітрі стояв неприємний запах. Занадто духмяний, як від перестиглого фрукта. Ноемі насупилась.

— Ми прийшли, — сказала Флоренс, ставлячи лампу на поличку над каміном. — З нами гостя.

Флоренс пішла розсунути балдахін. Ноемі вже натягнула чемну посмішку, готуючись побачити Говарда Дойла під ковдрою або спертим на подушки, у звичному зеленому халаті.

Та вона зовсім не очікувала, що він лежатиме на ліжку голий. Його шкіра була страшенно бліда, помережана темно-пурпуровими судинами, що бігли через усе його тіло. Одна нога була роздута, вкрита великими темними струпами.

Що воно таке? Не виразки, адже вони ритмічно пульсують і чітко контрастують із виснаженим тілом. Від старого лишилися самі шкіра та кістки, але роздута нога була щедро вкрита струпами, як борт корабля — мушлями.

Це була страшна, жахлива картина. Ноемі подумала, що перед нею лежить гнилий труп, але старий був живий. Його груди підіймались і опадали — він дихав.

— Треба підійти ближче, — шепнув Вірджил і міцно стиснув її плече.

Приголомшена, вона не могла поворухнутися, але відчувши його руку, відштовхнула Вірджила й побігла до дверей. Він схопив її з такою силою, що мало не переламав усі кістки. Ноемі зойкнула від болю, але опір не облишила.

— Іди сюди, допоможи, — гукнув він Френсісу.

— Відпусти! — крикнула Ноемі.

Френсіс не поворухнувся, але на допомогу Вірджилу прийшла Флоренс, і разом вони потягли Ноемі до узголів’я ліжка. Вириваючись, вона зачепила столик і збила з нього порцеляновий горщик.

— На коліна, — наказав їй Вірджил.

— Ні!

Її схилили силоміць. Уп’явшись пальцями одної руки їй в плече, другою рукою Вірджил тримав її за шию.

Говард Дойл повернув до неї голову. Губи його були як нога — роздуті, в чорних струпах. Ляпаючи на простирадло, по підборіддю стікала цівка чорної рідини. Це вона була джерелом духу в кімнаті. Зблизька сморід був настільки нестерпний, аж хотілось блювати.

— Боже, — промовила вона і спробувала викрутитись, але Вірджилова рука тримала її шию залізною хваткою, нахиляючи її до самого обличчя дідугана.