Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

На перший погляд здавалося, що місто було не справжнім, а зійшло зі сторінок казки.  Що ближче ми наближалися, то очевиднішим ставало, що Самандар не тільки красивий, а й прекрасно укріплений.

- Це не місто, а справжня фортеця, - захоплено пробурмотіла я, коли ми в'їхали на широкий міст, перекинутий через глибокий рів.

- Так і є, - з гордістю сказав Ліам. - Так і було задумано - у разі небезпеки Самандар одразу перетвориться на незламну фортецю. З одного боку - гора, в надрах якої заготовлені численні припаси. З іншого - океан. Ворота і стіни витримають будь-який напад.

- Навіть драконів? - засумнівалася я. Для цих літаючих монстрів нічого не вартує через гору перелетіти, не те, що через стіну.

- Навіть драконів. Бачиш он ті вежі? - він вказав рукою на вежі, увінчані ажурними куполами. - У разі потреби вони слугуватимуть опорами для купола, який захистить місто від нападу з повітря.

Тим часом, пустеля залишилася позаду, за стіною. А зараз наш шлях лежав через рукотворний ліс, де листяні дерева були сусідами з фруктовими деревами і квітучими чагарниками. Раз у раз доводилося перетинати невеликі річки з обкладеними камінням берегами, або проїжджати повз невеликі озера, дзеркальну гладь яких турбували дивні, ніколи не бачені мною птахи.

- Подобається? - запитав Ліам. Мені здається, весь цей час він не просто мовчав, а вбирав у себе мої почуття, враження і захоплення.

- Дуже, - прошепотіла я. - Навіть уявити собі не могла, що таке буває насправді.

- Почекай, ти ще саме місто не бачила.

Місто було просто чудове - величезні, викладені яскравою мозаїкою площі, від яких променями на всі боки тікали широкі вулиці, численні сади й парки, в глибинах яких виднілися будиночки, вілли, палаци... Один від одного вони відокремлювалися парканами, більше схожими на витвори мистецтва.

- Мені здається, що в цьому місті живуть одні багатії, - пробурмотіла я і повернула до Ліама голову. - У тебе теж тут є будинок?

- Звичайно, мила, - він чмокнув мене в ніс. - І будинок, і сад, і озеро, і Храм із власним Джерелом Сили. Сподіваюся, незабаром ми принесемо там одне одному клятви.

Я затримала дихання. Невже мені щойно зробили пропозицію?

- Ти будеш моєю дружиною, Капрісуель?

Не Каприз, не Капризуля, він уперше назвав мене моїм повним, справжнім ім'ям.

 - Май на увазі, я відмови не прийму. І я вмію бути наполегливим. Дуже наполегливим.

- Ти мені погрожуєш?

- Попереджаю.

 Я замовкла на якийсь час. Чи хочу я бути його дружиною? Безсумнівно. І дружиною. І коханкою. І матір'ю його дітей. Серце боляче кольнув спогад - від Деніела я так і не отримала пропозицію. Він навіть про кохання мені майже ніколи не говорив.

- Деніел... - почала було я, але Ліам просто закрив мені рот поцілунком.

- Я знайду його для тебе. І якщо тільки він живий, я викличу його на бій, - прошепотів він мені в губи кілька хвилин по тому. - Я битимуся з ним на турнірі доти, доки він не впаде перед тобою на коліна. Він не заслуговує на тебе. І твоїх сліз. І моєї злості.

А через кілька секунд проричав:

- Ти його кохаєш?

- Кохала. А зараз... я не знаю, - чесно зізналася.

Я все чекала, коли ж він запитає - чи кохаю я ЙОГО, Ліама. І я б відповіла йому - так, кохаю. Але він так і не запитав мене. А я не стримала сльозу, яка впала йому на руку. Я простежила за тим, як він підніс долоню до губ і повільно, не зводячи з мене очей, злизнув солону крапельку. Потім тихо сказав:

- Нам доведеться вдягнути маски, Капризуля, - сказав, і одразу ж начепив чорну маску, що приховала його обличчя до самих очей. Таку ж, меншу, простягнув і мені. А коли я забарилася, сам же допоміг мені її надіти.  - Не хочу, щоб про тебе дізналися завчасно.

Ах так, я ж обіцяла йому сім днів наодинці...

Уже сутеніло, коли ми під'їхали до ажурної брами, що відкрилася перед нами. Як я не вдивлялася, так і не побачила того, хто відчинив їх перед нами.

Я так втомилася, що не знайшла в собі сил ні на те, щоб помилуватися садом, ні на те, щоб як слід розглянути невеликий, дуже компактний будинок. Якби він був трохи більшим, його цілком можна було б назвати замком. А так - будинок з башточками і вежами в три поверхи, балконами, що вилися по всьому периметру будинку, і високими, стрілчастими вікнами.

Ліам особисто зняв з мене маску, зістрибнув з кавалла сам і зняв мене, підставив мені лікоть, і, щойно я схопилася за нього, повільно повів до сходинок, на яких уже вишикувалися п'ятеро слуг.

- Познайомся, Капрісуель. Це - мажордом Мардок і садівник Олсон, кухарки Джина і Келлі, вони ж допомагають стежити за будинком. І твоя особиста служниця Етна. Кожному з цих людей я довіряю, як собі самому - вони для мене не просто слуги, а й друзі. Ти можеш на них покластися. Будинок я покажу тобі завтра, зараз же проведу тебе у відведені тобі кімнати.

Ми пройшли бічними сходами на другий поверх. Покої, відведені мені, складалися з кількох кімнат - невеликої спільної кімнати, спальні та ванної кімнати.  Нехай вони були і менші за мої колишні кімнати в таборі землян, але здавалися набагато затишнішими, і вже точно - шикарніше обставленими.

- Відпочинь трохи, - Ліам завмер біля входу, не випускаючи мою руку зі своєї долоні. - Етна допоможе тобі й покаже, що до чого. Зустрінемося за дві години за вечерею.

Він трохи схилив голову, поцілував кінчики моїх пальців, розвернувся і вийшов, залишивши мене наодинці з літньою служницею. Його стримана поведінка трохи спантеличила мене, але я не поспішала протестувати - зацікавлений погляд служниці мене дуже збентежив.

Незважаючи на лукаві погляди, в усьому іншому Етна поводилася дуже стримано. Вона провела мене до ванної кімнати, де у ванній ніжного блакитного кольору вже тихо вирувала вода.

- Я не знаю, що ви більше любите, пані, - вимовила служниця, - тому приготувала гелі, шампуні, піну, - вона вказала на баночки, які вишикувалися на бортику в ряд, - пелюстки любіуса й охруму. Дозвольте, я допоможу вам...