Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

— Вір нам. Ми могутні відьмаки.

— Відьмаки? — дивується Якуб.

— Ну! Колись нас було п’ятеро. — Азарадель бере кухлик із пивом у темні лисячі лапки й спирається на придорожній камінь, поринаючи у спогади. — Давно, давно тому, так давно, що людська пам’ять про ті часи стерлася й розмилася, ми жили в щасливих країнах за морем. Однак прийшли на цю землю, бо діялося тут багато зла, якому треба було зарадити.

— І було тут цікавіше, — додає Амазарак.

— Так, це теж. Найбільший серед нас був великим майстром чарів, а його знання були глибшими, ніж небо і море разом узяті. Поводився по-панському, весь у білому, і бував при дворах найзнаменитіших королів і князів. Довгий час гостював у самого Зміїного Короля. Інший з наших товаришів, по суті, добрий приятель, з роками здичавів і зробився дивним. Оселився в лісовій глушині й більше часу проводив у вигляді вовка або ворони, ніж у людському. Був також третій.

Амазарак скрегоче зубами, спльовує.

— Пив, курив дивні речі у своїй довгій люльці, носив старий плащ, як якийсь задрипанець, і постійно пхав носа не в свої справи, — продовжував Азарадель. — Зломислив, використовував інших і так крутив слабшими розумами, щоб не діяли з власної волі, а жили так, як йому здавалося належним і слушним.

— Страшна паскуда, — бурчить Амазарак. — Накóпав би йому сраку, якби дістав у свої руки.

— Нібито поплив за море, коли наробив достатньо безладу, в кожному разі, багато вже років його не бачили. Білий, наймудріший, помер внаслідок інтриг сірого. А бурий, той, який більше полюбив тварин, ніж людей, загинув. Гадаю, що забув, що колись був відьмаком, і тепер блукає світом у звірячому вигляді. Тільки ми залишилися з нашого братства. Тобі пощастило, Кубо, що зустрів нас.

Юнак мовчить, бо не має що сказати. Не для його голови це: черепахи, відьмаки, зміїні закляття. Якийсь час має охоту кинути до дідька весь цей похід і повернутися на поверхню, до світла під справжнім сонцем і справжніми зорями.

Тільки на поверхні ніхто його не чекає. Навіть Слава. Лишень смерть і непам’ять, те, що призначене хамові.

Якуб мимохіть намацує шаблю у себе на боці.

— Ну, то рушаймо. Я мушу стати паном. Потім відшукаю Славу, — каже.

Йому здається, що це слушний порядок. В усіх оповідях Старого Мишки герой мусить провести свою битву, аби здобути красуню. Якуб перебуває саме в такій оповіді й не повинен протидіяти її законам. А однак тужно йому за Славою, за її мудрим тілом і за темним серцем, і він хотів би сховатися в одному й другому і не мати вже більше жодних пригод.

У присмерку, після цілоденної подорожі, Шеля відходить на кілька кроків за стоянку. Майже всі сонця вже зайшли, залишилося тільки одне, дрібне й червоне, більше схоже на світлу зірку над розпаленим горизонтом. Повітря стає легким і духмяним. Долина біля ніг Якуба й розкидані в ній села тільки й чекають, щоб зійти до них. Зміїна країна виглядає спокійно й сито; вони могли б оселитися тут зі Славою, коли він знайде серце і закінчаться всі казки.

Зміїний народ, якщо дивитися здалеку, нічим не відрізняється від звичайних селян. Не здається загрозливим. А якби навіть — то Шеля вже не дитина і не є беззахисним. Він тягнеться до руків’я шаблі, але одразу відсмикує руку, відчуваючи на шиї підозрілий погляд сліпого кота. Якуб розглядається — є, гріє лапи біля вогню, втуплює в юнака злі жовті очиська. Думка про втечу, хоч би й тимчасову, швидко випаровується з голови Якуба. Від чортів втекти не можна. Вони підозрілі, їм не можна вірити, але без них він загине.

Так думає Якуб. За кожною людиною йдуть якісь дияволи-охоронці.

XXXV. ПРО ЗМІЇНЕ СЕРЦЕ

Повідають, що в глибині країни Зміїного Короля, на дні його нутрощів, є море. Море по-справжньому солоне і таке широке, що не видно другого берега. Зелені хвилі з гуркотом розбиваються об скелі, а на вершині однієї з них здіймається монастир ченців-самітників.

Монастир є старшим від найстаріших будинків, зведених людською рукою, старшим від руїн Глодоманка й від замку на горі Святого Мартина в Тарнові. Так кажуть чорти, а чорти знаються на таких справах. Будиночки ченців, схожі на камінні вулики, обліпили чорну скелю. Деякі звисають зі стрімкої кручі; аж дивно, що не обриваються і не падають у розлючене море. Тут і там у кліфі відкриваються виходи невеликих печер, можливо, природних, а можливо, видовбаних рукою мислячих істот. Багато будиночків і гротів поєднані між собою камінними сходами без поручнів і стежками такими крутими, що від одного погляду на них паморочиться в голові. Якуб вдивляється в ті незчисленні гроти, мало не очікуючи, що в будь-який момент вилетять з них рої якихось дивних комах, величезні бджоли чи крилаті мурашки. Підземний світ має власні підземелля.

Монастир, якщо розглядати його здалеку, здається мертвим. Однак якщо придивитися уважніше, тут і там можна помітити постаті в каптурах. Сидять нерухомо на камінних виступах, так що Шеля спочатку бере їх за статуї. Тільки хтось один працює, згорблений, у садочку, схованому в скельному заломі.

— У тих печерах знайдеш зміїне серце, — голос Азараделя аж тремтить від збудження.

— А ти звідки знаєш?

— Знаю.

Якуб не допитується. Чорти кажуть стільки, скільки хочуть.

— Ну, то ходімо, — каже. — Чого чекаємо?

— Дурний! Сам хочеш пхатися поміж змій? — Амазарак пирхає по-котячому.

— Кіт або лис прослизне до монастиря, і ніхто не зверне на нього уваги, — пояснює Азарадель. — Але людина? Людина в підземному світі? Хай бережуть нас старі боги, розірвало б тебе на клоччя!

— Ми не можемо змінити твого вигляду, як це робила Слава, але допоможемо тобі з переодяганням, — каже Амазарак. — Ти худий, як ці пустельники. Трохи зависокий, але згорбишся, то не буде помітно. Рихтуй шаблю. Тільки не вагайся. Вагатися може хам, не пан.

Юнакові до горла підкотився важкий клубок, бо він здогадується, про що мовить чорт. Утрьох зачаїлися в заростях неподалік урвища. Кущі колються і мають тверде, грубе листя. Сліпий кіт стоїть на чатах і уважно розглядається. На стежці, що біжить уздовж урвища, з’являється занурений у роздуми ереміт. Пальцями пробігає по плетеній зі шнурка вервиці з багатьма однаковими намистинами; схожу вервицю бачив колись Якуб у Лихого Чоловіка.

Пустельник надходить поволі, нічого не підозрюючи. Він уже близько. Амазарак дає знак лапою.

— Я йду перший. Ви за мною. Три, чоти-ри…! Мрррауууу!!!

З котячим криком Амазарак кидається пустельнику до очей.

Якуб вискакує з кущів, добуває