read-books.club » Фентезі » Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак 📚 - Українською

Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

70
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю" автора Радек Рак. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 49 50 51 ... 99
Перейти на сторінку:
територія. Ми в його нутрощах.

— Але найкращого ти ще не бачив, — докинув Амазарак. — Почекай до світанків.

— До світанку?

— Я сказав, до світанків. Не варто так тут стояти, це відкрита місцевість.

Грот у переліску вони знайшли легко й навіть не мусили довго блукати. Його середина поросла плющоподібними виткими рослинами з маленькими білими ягодами, схожими на плоди сніжноягідника або омели. Обіч, у камінній заглибині, булькотіло невеличке джерельце.

Амазарак обжерся ягодами, як сойка. Пробував також частувати Якуба, але той відмовився й лиш напився холодної води. Нічна мандрівка відчувалася в ногах і раменах. Сонливість оповила Якуба теплим коконом. Шеля нашвидкуруч влаштував собі лежанку в теплих папоротях і заснув, ще не встигнувши як слід примостити голову.

XXXIV. ПРО ЗМІЇНУ КРАЇНУ

Приятелі змій повідають, що в тілі Короля світанок триває цілий день. Ранок — це найважливіша пора дня, коли все нове й повне можливостей, тому слід його вітати добрим сніданком, щирою молитвою і доброзичливістю до інших.

Недоброзичливці Батька Змія, своєю чергою, кажуть, що в його нутрощах панує вічний смерк, його королівство ніколи насправді не виходить з ночі, а темрява невтомно вештається закамарками.

Як то часто буває, слушність мають і одні, й інші.

У країні Зміїного Короля сонця виходять на небо одне за другим, великі й малі, цілі стада, які ритмічно пульсують і стікають густим світлом. Краплі того світла часом спадають на землю, частіше, однак, випаровуються по дорозі. Мусять бути дуже гарячими.

— Не дивися на сонця, бо осліпнеш, — каже Азарадель, але Якуб все одно дивиться. Не можна не дивитися, коли знаходиш таке світло.

Сонця крутяться десь біля обрію. Деякі ледь-но зійдуть, а вже заходять, і тому небо біля землі палає вогнем. Тільки деякі, більші, піднімаються високо, туди, де склепіння має спокійну барву блакиті. По блакиті йдуть сліди тріщин, і тому видно, що це не справжнє небо, а стеля з пофарбованого вапна, як це часом буває в руських хатах.

Край під багатьма сонцями й помальованим небом наповнений барвами. Зелено-жовта решітка полів, лагідні узгір’я, порослі лісами синього кольору угорських слив, містечка, де всі будинки білі, як це начебто буває у щасливих південних країнах. Територія змій нагадує Якубу рухому шопку, яку він бачив колись під час святкового ярмарку в Тухові.

Маленькі лісоруби рубали там дерево, рибалка закидав вудочку завдовжки з палець, чернець на костельній вежі смикав за тоненьку нитку, приводячи в рух дзвін завбільшки з наперсток; знайшлося навіть місце для драконів, що пахкали вогнем із тоненького паперу. Серед стількох постатей важко було помітити Святу Родину. Марія, Йосиф та Ісус губилися в натовпі постатей, зрештою, може, саме так і мало бути й несло в собі якийсь більший сенс. Того дня, давно тому, в іншому житті і в іншому світі, Якуб вдивлявся в монастирську шопку упродовж довгих годин, але так і не зміг роздивитися всіх деталей, аж Старий Мишка поквапив його повертатися, бо дорога з Тухова далека, до того ж іще горами.

Зараз Якуб злиться, що чорти його теж кваплять, наказують іти манівцями, межами й полонинами, оддалік від поселень. А Шеля ж бачить зміїних людей здалеку, і вони зовсім не здаються йому дуже відмінними від мешканців поверхні. Ідучи, він махає їм, почасти щоб позлити чортів, які страшенно його за це сварять; деякі зміїні люди махають у відповідь.

Юнак злоститься ще більше, коли Амазарак збігає вниз до якоїсь садиби, і хоча чорт навіть у котячому вигляді доволі огрядний, але мик-мик, прослизає він беззвучно, раз тут, раз там, і неможливо дізнатися, де він бігає. Минає, може, чверть години, коли чорт нарешті повертається, нав’ючений харчами: білим хлібом і пахучою, червоною свинячою шинкою, на шиї висить кільце ковбаси, а під пахвою має барильце пива. Якубу важко повірити, що можна з’їсти стільки м’яса за один раз; йому це здається марнотратством, майже гріхом.

— Їж, їж, — каже Амазарак із набитим ротом. — Хочеш бути паном, то їж, як пан.

— Мусиш їсти інші життя, — притакує Азарадель. — З’їдати інші створіння — це мати над ними владу. Це частина буття паном. Тому пан може їсти м’ясо, коли хоче, а хам — ні.

Тож Якуб їсть і п’є, і не відчуває вже ніякої вини з цього приводу. Під кінець Амазарак добуває з-за пазухи ще крихкий пиріг із ягодами, червоними й кислуватими, як брусниці. Найбіліші хали, які випікала Хана, не смакували так чудово. Хана…

— Не оглядайся, — сичить кульгавий лис зі злістю. — За тобою нічого немає, чуєш, нічого, тільки хамство. Очі маєш спереду, а не на дупі, щоб дивитися вперед, а не на те, що минуло.

— Я хочу зійти до села, — заявляє Якуб, коли живіт має вже по-панському повний.

— Це небезпечно, — водночас озиваються чорти.

— Не страшні мені зміїні люди. Я маю шаблю.

— Шабля знадобиться тобі для Черепахи, — каже Амазарак.

— Черепахи?

— А ти що собі думаєш, Кубо? Що серце Зміїного Короля так собі лежить, о, і кожен може його взяти? Ох, дурний.

— Ну-ну, Амазараку, не сердься. Небагато з тих, що живуть під одним сонцем, знаються на справах підземного світу. — Азарадель у лисячому вигляді наливає пива до глиняних кухликів. Пиво чудово піниться й пахне трохи медом, а трохи хлібом. — А один із законів підземелля такий, що кожен скарб мусить мати свого охоронця. Інакше-бо скарб не був би нічого вартий. Що він цінніший, то могутнішим має бути охоронець. Тому зміїне серце пильнує Черепаха. Що то за істота, важко сказати. Одні кажуть, що схожа вона на великого хробака, що вгризається в землю, як черв у яблуко, й живиться приправою, яку в тій землі знаходить. Інші кажуть, що має панцир, проти якого безсила будь-яка зброя, і що є в тому панцирі діри, в яких ховає Черепаха лапи, хвіст і голови. Є такі, які кажуть, що вона взагалі не має тіла, що вона як туман, і неможливо її поранити. Може теж бути так, що кожному Черепаха являється трохи інакше, але одне відомо напевне: вона страшна.

— Страшна, ой, страшна, що аж страх, — притакує сліпий кіт.

Кожне слово Азараделя породжує в Якубі сумніви, і вже не вперше Шеля почувається ошуканим зміями. Отже, так виглядає їхня уславлена вдячність? Обіцяти серце Короля й виконання бажання, за умови, однак, що спершу він уб’є потвору, яка його стереже, страшну, що аж страх, яка має шкаралупу і є невловимою, наче імла? Небагато ж вартує така вдячність.

— Але не бійся, ми будемо одразу за тобою, — запевняє Азарадель.

— На

1 ... 49 50 51 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак» жанру - Фентезі:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"