Читати книгу - "Відродження-3, Кулик Степан"

Колишній зек направив на мене автомат і довгою чергою прокреслив лінію майже перед ногами. Кулі з неприємним вереском вибили з бетону крихту, піднявши пил.

— На коліна! Руки за голову!

— Очманіти, як який ти грізний, — засміявся я. — Скажи, а у вашому дитячому садочку є хтось дорослий? Чи тут лише одні дітлахи на прогулянці?

— Що?! — заревів бугай. Закинув автомат за спину і кинувся до мене. — Та я тебе зараз на клапті порву!

Сила помножена на масу — це добре. Якщо поцілити. А от якщо схибити — вже мінус. Закони фізики ніхто не скасовував. Здоров'як по інерції промчав повз, перечепився за послужливо підставлену ногу і запоров носом. Причому, добре так. З усього маху. На мить навіть вирубався. А коли прийшов до тями і знову схопився за зброю, його зупинив тихий, але владний голос, що пролунав від воріт.

— Відставити займатися дурницями! Бізоне, що тут за хрінотінь відбувається?

— Так це, Кремінь… Гість у нас. Занадто нахабний. Я вирішив його на місце поставити.

— Поставив?

Бізон промовчав. Сидячи на дупі з розквашеним носом складно корчити із себе крутого.

— Зрозуміло.

Кремінь комплекцією не поступався невдачливому охоронцю, але був старший, і, судячи з уважного, чіпкого погляду, розумніший.

— Ну, і хто ж до нас завітав?

— Поки не знаю… — знизав я плечима. — Спершу треба подивитися. Можливо, ваш майбутній командир. А може й ні.

— Командир, значить? — хмикнув Кремінь? — А ти, хлопче, давно з-за шкільної парти виліз?

— Гарне запитання… — посміхнувся я у відповідь. — У мене також знайдеться подібне. Ось ти, начебто дорослий і досвідчений, а людину оцінюєш на вигляд? Адже зовнішність оманлива.

— Згоден, — кивнув той спокійно, роблячи крок убік. — Проходь. Подивимося, наскільки я помилився. Але, як щось не так, вибачай.

Виявляється, високі стіни глушили звук. Щойно я зайшов усередину найближчої будівлі, на двері якої вказав Кремінь, то мало не оглух. Музика у просторому холі не грала, а гуркотіла, як канонада. Що зовсім не заважало веселитися людям, які знаходилися у приміщенні.

Десяток чоловіків і кілька дівчат, різного ступеня оголеності і оп’яніння, віддавалися веселощам з таким шаленством, наче це був останній день у їхньому житті. Зовсім не соромлячись зайвих очей. І, якщо хлопців, яким загалом пояснили, що на них чекає в майбутньому, я ще міг зрозуміти, то поведінка дівчат, за словами Касперського — заручниць, була м'яко кажучи дивною. Хоча, судячи з кількості порожніх пляшок на столах і на підлозі, пошуки відповіді були не надто складними.

Трясця… І ось це стадо я мав вести в бій? Розраховувати, що у складний момент вони прикриють мені спину? Та ну на фіг... Навіть час витрачати не стану. Але, якщо я вже тут...

Озирнувся, знайшов джерело звуку, якусь давню модель магнітофона. Підійшов і висмикнув шнур із розетки.

Раптова тиша як обухом по голові вдарила. Котрась із дівчат навіть заверещала злякано.

— Ти що твориш? — першим опам'ятався молодий бугай, потужний торс якого був весь прикрашений татуюваннями, а в маленьких, налитих кров'ю очах, хлюпала така каламуть, що навіть зіниць не було видно. — У рило захотів? Це я миттю оформлю.

Ідучи сюди, я розраховував побачити молодих хлопців, які вирішили трохи розслабитися після багаторічної відсидки, ковтнути, так би мовити, волі. Але зараз, дивлячись на ці п'яні рила, хтиві морди, в яких не залишилося нічого людського, зрозумів, що з ними я в бій не піду. Краще вже самому…

— Стояти! — Пістолет буквально стрибнув мені в руку. — Ще крок, і ти труп!

— Що? — погрозливо рикаючи, решта спробувала підвестися. Але в такому стані їх могла б зв'язати і пара дітлахів.

— Ні з місця! Я не жартую! Не треба мене провокувати. Пристрелю і не поморщюся. З такими мразями як ви, розмова коротка. У вас був шанс. Але ви його дружно просрали. Повеселилися? Це добре. Буде тепер що на зоні згадувати!

— Не гони, командире… — Кремінь навмисне встав так, щоб я бачив його руки. — Згоден. Трохи перебрали. Сп’яніли від волі... Але, ти не теж не рубай з плеча. Сам нещодавно казав, що перше враження оманливе. Дай мені півгодини. Обіцяю, не пошкодуєш.

— Півгодини?

— Так.

— Гаразд. Я зачекаю зовні. Час пішов. Але нічого не обіцяю.

І, демонстративно повернувшись спиною до вже начебто починаючих щось розуміти бійців, вийшов назовні. Настрій був паскудний. Але, Кремінь вірно сказав. З плеча рубати не варто. Півгодини можна й почекати. А раптом?