Читати книгу - "Відродження-3, Кулик Степан"

Звуки музики почули раніше, ніж показалася огорожа бази відпочинку. Потім дорога різко повернула праворуч, пірнула в колись широку просіку, про яку зараз нагадувало лише те, що дерева біля дороги були набагато нижчими від основного масиву. І чагарник ще не так наглухо заплів узлісся.

В'їзд розташовувався метрів за сто далі.

Так, серйозно дбали колишні батьки міста та народні слуги про свої зручності. Таким парканом відгородилися від електорату, що не кожним гелікоптером перелетиш. Жартую, звісно. Але паркан реально вражав. Той, який я долав, коли на надсекретний полігон військової лабораторії пробирався, здався б поруч із ним сільським штахетником. Лише «єгози» не було.

Але це навряд чи послаблення. Швидше за все, турбота про психологічне здоров'я відвідувачів. Навіщо виглядом колючого дроту нагадувати людям про те, що у житті різне трапляється. І що навіть у їхніх високих кріслах не варто зарікатися ні від в'язниці, ні від жебрацької торби.

Уявіть собі: вранці, з гарного бодуна, виходить людина у повному розслабленні покурити на балкон свого люксу, а перед очима — колючий дріт! Так ніякого алкоголю не вистачить для відновлення душевної рівноваги.

— Далі не поїдемо, — подав Касперський водієві знак зупинитись. — Вони оголосили, що якщо хтось підійде ближче, ніж на десять метрів, відкриватимуть вогонь на поразку, без попередження. І щоб жодних переговорників. Балакатимуть лише з тобою.

— Зрозуміло. Одразу на вошивість перевіряють, — кивнув я.

— В сенсі?

— Ну, як же? В обличчя вони мене не знають, а стріляти обіцяли у будь-кого, хто наблизиться. Тобто, я маю йти до воріт, махати руками і кричати щось на кшталт: «Не стріляйте! Я ваш командир!» Як тобі картинка?

— Так, безглуздо виглядатиме.

— Ось і я про те. Хочуть одразу опустити і на місце поставити. Показати, що їм начхати на будь-яке начальство. І що це вони нам потрібні, а не ми їм.

— Про таке я якось не подумав, — потер підборіддя пан радник. — І що тепер? Може, флаєром? Там було поле для міні-футболу та корти. Знайдеш де сісти.

— Ні. Зіграємо за їхніми правилами. Доведеться продемонструвати крутість. Спрацювати нахабно. Так швидше дійде. Не доведеться потім кожному пояснювати, — засміявся я. — Чи ти всерйоз думаєш, що після всіх тих бункерів мене злякає гурт зеків. До того ж, не надто й озброєних?

Касперський глянув на мене, помовчав і кивнув.

— А ти змінився, Леоніде. Змужнів, чи що? Ні, ти й того разу, як ми вперше зустрілися, не здавався зляканим хлопчиськом. Але тепер від тебе буквально фонить владою. Повір, довелося побачити не тільки призначенців, а й справжніх лідерів.

— Киньте, — мені чомусь стало ніяково. Ні, я, звичайно, раз у раз, подумки приміряв на себе корону рятівника людства, але не думав, що це так помітно. — Ніякий я не лідер. Просто, пережив багато останніми днями. Загалом, навіть із життям попрощався… От і нашарувалося. Минеться.

— Це ти кинь, — серйозно відповів Касперський. — І соромитися тут нема чого. Воїнів багато. Полководців – одиниці. Чому? А тому, що далеко не кожен, навіть найдосвідченіший і вмілий боєць може стати добрим командиром. Бо для цього потрібний зовсім інший склад розуму та характеру. Для того, щоб думати не лише про себе, а й про людей, які довірили тобі своє життя. Тож менше рефлексій, а більше впевненості. Не плутати із самовпевненістю. Остання — найкоротший шлях до загибелі. І власного, і довіреного контингенту.

— Дякую.

— Забий. Поради давати, не мішки з цементом носити, — відмахнувся Касперський. — То що ти вигадав?

— Як я вже сказав: зіграємо за їхніми правилами. А ви чекайте доки я не повернуся або когось не пришлю.

— Добре.

План у мене справді був найпростіший. Якщо це взагалі можна назвати планом.

Спершу була думка скористатися «Стрибком» і заявиться прямо на вечірку. А потім передумав. Не варто світити всі козирі одразу. Тож я вирішив лише активувати захист і просто зробити крок під кулі. Водночас і свою майбутню команду перевірити. Зроблять, як сказали чи тільки язиком молоти можуть.

Загалом, я вибрався назовні з позашляховика. Стукнув долонею по кнопці активації і неквапом попрямував залишками бетонної дороги, що вела до воріт бази. Неголосно повторюючи слова пісні, що доносилася через паркан:

— Я озирнувся подивитися,

чи не озирнулася вона,

щоб подивитися,

чи не озирнувся я…

Постріл пролунав, коли до воріт залишалося кроків з десять. Промахнутися з такої відстані не реально, отже, попередження.

— Стояти! — пролунала команда.

— І що далі? — зупинився я.

— Хто такий? Чого треба?

— Так і кричатимеш з-за рогу? Покажися, не бійся...

Мабуть, мої слова зачепили охоронця, оскільки у воротах відчинилися дверцята і в них з'явилася висока, широкоплеча постать у чорній формі охоронця. Певне, Фелікс не знайшов для відібраних бійців нічого кращого.

— Ти сам напросився.