Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

- Що ж... мені шкода, що тобі довелося пройти через це. – із награним співчуттям простягла я, і Ваня хмикнув.

- Ну та, я просто слабак. - Ваня криво усміхнувся, потім кинув на мене незрозумілий погляд. – Зате ти впоралася чудово. – похвалив мене хлопець, повертаючись у мій бік корпусом. Зняв кепку, і розпатлане волосся недбалими пасмами впало на лоб. Я впіймала себе на дивному бажанні присунутись ближче і пригладити їх рукою. Одразу ж обсмикнула себе, навіть не встигнувши злякатися цього незрозумілого пориву. - З тебе вийде чудовий ветеринар. – додав хлопець тихо, але з теплотою в голосі, яка б здивувала мене, якби мене так не засмутили його слова.

Посмішка повільно сповзла з мого обличчя, і я встала.

- Вийшов би. - Поправила я Ваню. - Мені їм не стати. - Додала з гіркотою, і відійшла на крок. Настрій якось різко зіпсувався. Ні до біса ці ваші компенсаторні механізми… Я відразу ж вся внутрішньо напружилася – ніби захисні шипи вже готові були пробити шкіру, - чекаючи від хлопця чергових повчань в дусі «треба щось робити, якщо хочеш чогось досягти». Але Ваня мовчав, лише дивно, чи то вивчаюче, чи щось чекаючи, дивився на мене знизу вгору.

– А у вас тут непогано. – Чомусь змінив тему хлопець. - Чисто, охайно. Тільки місця малувато. - Ваня обвів поглядом вольєри, що стояли ледь не один на одному, і підтиснув губи. Наче з жалем.

Я примружилася в підозрілості: з якого часу його хвилює хоч щось, що не стосується його особистих інтересів? І що взагалі він тут робить? Що взагалі відбувається і чому ми робимо вигляд, що нічого особливого не сталося на тому «побаченні»? Ми що тепер граємо у друзів чи типу того?

- А як ти мене знайшов? - Нарешті спитала я. Запитань у голові роїлося – наче бджіл у вулику, але я вирішила почати з простих. – І навіщо приїхав?

Ваня знову підвів на мене погляд і невиразно змахнув рукою.

- У Тимура дізнався адресу.

- А, ну так... Поплакався він тобі, бідолаха? - Закотивши очі, кинула я.

- Та ні. Як не дивно, він відгукувався про тебе дуже добре. - З подивом і навіть, як мені здалося, повагою простяг Ваня. – Думаю твоє бажання допомогти тваринам, навіть за допомогою його грошей… Ну, пробрало, очевидно. Зворушило.

Я знову примружилась.

- Гаразд, припустимо. Ну, а ти? Ти навіщо тут? – нагадала я друге питання.

Ваня скривився. Відповідати не поспішав, ніби не знав, що сказати, чи не хотів. Більше було схоже на друге.

- Ну і мене теж ... - Протягнув неохоче через добрих півхвилини.

- Тебе теж що? - Не зрозуміла я.

Хлопець зітхнув і підвівся з колоди. Витягся переді мною на весь зріст, з якимось дивно незграбним виглядом оглянув двір, почухав потилицю, ще сильніше розкидаючи гострі голки рудого волосся, а потім, немов опираючись самому собі, простяг.

- Про-бра-ло.

Ну от знову. Та що зі мною таке? Що за дивні емоційні гойдалки? Так і закачати може. Ну, до добра точно не доведе.

Дурненька, не ведися на це. На цей глибокий проникливий погляд і збентежену?.. ох ти диви, і справді, збентежену напівусмішку.

Я закусила губу, щоб не усміхнутись на всі тридцять два. Щоб він не помітив, як порадували мене його слова. Не треба було йому цього помічати. Не треба було йому знати, як сильно він впливає на мене, і як багато - невиправдано багато - значить для мене його схвалення і ця тендітна, ще погано вивчена, але все одно гріюча серце теплота.

- Ти справді хочеш їм усім допомогти? – Ваня змахнув руками, показуючи на простір подвір'я. Я оторопіло, і навіть встигнувши трошки - буквально на частку секунди - образитися, поглянула на нього, і він поспішив пояснитися. - Я маю на увазі, чи готова ти зробити для них, для всього цього притулку, більше, ніж зробила? Всерйоз зайнятися справою. Підняти ставки. Зіграти по-великому. – загадково посміхнувшись, простяг хлопець.

Я здивовано заморгала.

- Всерйоз зайнятися справою? А я тут, по-твоєму, граю в іграшки?

Ваня невдоволено зморщився, ніби я видала несусвітну маячню, і зовсім, дурненька, не зрозуміла, що він мав на увазі.

- Ти готова докладати більше зусиль, набагато більше зусиль, - Іван зробив рух очима, розширивши їх і піднявши брови, - щоб у них з'явився справжній будинок, великий двір і стабільно повні миски їжі?

Я насупилась, все ще не розуміючи, до чого він веде. І навіть почала трохи дратуватися – мені не подобалося, що каже він якимись загадками, витіювато. І, до речі, я йому аж ніяк не довіряла: як би знову не виставив мене на посміховисько. Але також прокидався інтерес. Надія тонкою, майже нечутливою змійкою, піднялася вгору в грудях, і я несвідомо зробила крок ближче.

- Що ти пропонуєш? Ми вже намагалися зібрати пожертвування. І дядько Микола не раз звертався до місцевої влади…

- Влади, - зневажливо пирхнувши, перервав мене хлопець, - є більш дієві методи. – заявив зі знанням справи.

- І які ж? - Уперши руки в боки, примружилася я.

- Спонсори. – З кривою усмішкою, з нальотом поблажливості видав хлопець як щось очевидне. А потім ступив у мій бік, махнувши рукою кудись за двір, де я тільки зараз помітила його мотоцикл. - Поїхали, я познайомлю тебе де з ким.