Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

вперед, доглянута і обкладена камінням. Вона звивалась аж до вершечка порослого травою пагорка, що сірів у блідій зоряній ночі, — там, на дальньому схилі, високо-високо вгорі видно було мерехтливі вікна оселі. Стежка збігала донизу, а потому знову мчала вгору вздовж довгого пологого схилу, зарослого дерном, — до світла. Зненацька широкий жовтий промінь, що повнив надією, вистрибнув із відчинених дверей. Перед гобітами була оселя Тома Бомбадила: вгорі, внизу та під пагорбом. Поза нею простягся стрімкий схил, сірий і порожній, а ще далі темніли силуети Курганних Пагорбів, які врочисто віддалялись у східну ніч.

Усі квапились уперед. І гобіти, і поні струсили зі себе половину втоми й усі страхи. А назустріч їм долинала пісня:

Гей! Бом! Тірлі-бом! Тіштесь, дорогенькі!

Гобіти й поні всі люблять посиденьки.

Тож свято почнімо! Разом заспіваймо!

Потім інший чистий голос, юний і древній водночас, як сама весна, як пісня радісної води, що пливе у ніч із ясного ранку в нагір’ях, задзвенів, наче срібло, вітаючи їх:

Тож пісню почнімо! Заспіваймо хором:

Про сонце і зірки, дощ і сиві звори,

Про світло на листках, що розпустились,

Про вітер між вершин, про квіт безсилий,

І про очерет, лілій білі личка:

Се Том Бомбадил і дитина Річки!

Ця пісня стріла гобітів на порозі, й довкола них розлилося золоте світло.

Розділ 7

У домі Тома Бомбадила

етверо гобітів переступили широкий кам’яний поріг і завмерли, мружачись. Вони опинились у довгому низькому покої, залитому світлом лампад, які звисали зі сволоків; на столі з темного лискучого дерева яскраво палахкотіло безліч свічок, високих і жовтих.

У протилежному від вхідних дверей кінці покою в кріслі сиділа жінка. Її довге золоте волосся хвилями лягало на плечі, шати вона мала зелені — такі зелені, як молодий очерет, із блискітками срібла, неначе притрушені намистинами роси, — а її золотий пояс у вигляді вінка з ірисів прикрашали також синьоочки і незабудки. Біля її ніг у широких посудинах зі зеленої та коричневої глини плавали білі водяні лілії, тому здавалося, ніби жінка сидить на троні посеред озера.

— Заходьте, любі гості! — озвалася господиня, і гобіти зрозуміли, що то її дзвінкий спів чули вони здаля. Зробили кілька несміливих кроків покоєм і почали раз за разом низько кланятися, почуваючись навдивовижу приголомшено та незручно: так почувається мандрівник, котрий, постукавши у двері сільської хатини, щоби попросити ковток води, раптом бачить юну та вродливу ельфійську королівну, увінчану живими квітами. Та перш ніж вони спромоглися бодай на слово, жінка зграбно підвелася, переступила чаші з ліліями та, сміючись, побігла до них; вона бігла, а шати її тихо шурхотіли, ніби вітер у барвистому різнотрав’ї на берегах ріки.

— Підходьте, любі! — мовила господиня, взявши Фродо під руку. — Смійтесь і веселіться! Я Золотинка, Річчина донька.

Потому плавно обійшла приголомшений гурт і, зачинивши двері, стала до них спиною й розкинула білі руки.

— Нумо, замкнімо ніч! Ви, либонь, іще боїтеся туману, деревних тіней, глибокої води та неприкаяних створінь. Не бійтеся нічого! Адже цієї ночі ви під дахом Тома Бомбадила.

Гобіти здивовано подивилися на неї, а вона й собі розглянула кожного з них і усміхнулася.

— Прекрасна пані Золотинко! — озвався нарешті Фродо, відчуваючи, як його серце розчулюється від радості, якої він не здатний був осягнути, лише стояв, немов зачарований, як і тоді, коли йому зрідка випадало почути чудові голоси ельфів.

Однак те, що заворожувало його нині, було інакшим: насолоду він переживав не так гостро та піднесено, як біля ельфів, зате глибше та ближче до смертного серця. Дивовижно, проте не чужо.

— Прекрасна пані Золотинко! — повторив він. — Нині радість, прихована в піснях, які ми чули, відкрилася мені.

О ти, стрункіша за вербу! О понад води чиста!

Вродлива донечко Ріки! Озер намисто!

О веснонько і літечко, о ні — таки весна ти!

Водоспадний вітерець, і листя сміхосвято!

Раптом Фродо затнувся й умовк, здивований тим, що почув сам від себе такі слова. Та Золотинка засміялася.

— Ласкаво просимо! — мовила вона. — Я й не знала, що ширці вміють так красномовно висловлюватись. Але бачу, що ти ельфодруг: на це вказують світло у твоїх очах і твій дзвінкий голос. Щасливу маємо нині зустріч! Сідайте-бо і зачекайте на Господаря дому! Він не забариться. Тільки подбає про ваших стомлених тварин.

Гобіти радо посідали на низькі очеретяні стільці, а Золотинка тим часом заходилася коло вечері; їхні очі стежили за нею, бо ніжна граційність її рухів сповнювала гостей тихою радістю. Аж ген із-за дому почувся спів. З-поміж нескінченних бім-бом-ів і тірлі-бом-ів подеколи пробивався приспів:

Старий Том Бомбадил — веселун великий;

Синя-синя його куртка, жовті черевики.

— Прекрасна пані! — через якийсь час знов озвався Фродо. — Скажіть мені, якщо моє запитання не здасться вам безглуздим, хто такий Том Бомбадил?

— Такий, — відказала Золотинка, сповільнивши на мить тріпотливі рухи і посміхнувшись.

Фродо запитально подивився на неї.

— Такий, яким ви його бачили, — відповіла вона на його погляд. — Він є Господарем лісу, води та пагорба.

— То всі ці дивні землі належать йому?

— Ні, звісно! — сказала вона, й усмішка її розтанула. — Цей тягар важко було б знести, — додала, стишивши голос, ніби зверталася сама до себе. — Дерева і трави, усе, що росте і живе на цій землі, належить кожне саме собі. А Том Бомбадил — це Господар. Ніхто й ніколи не займав Тома: ні під час прогулянки в лісі, ні коли він бовтався у воді чи стрибав по верхівках пагорбів засвітла й затемна. Він не знає страху. Том Бомбадил — Господар.

Нараз двері відчинилися й увійшов сам Том Бомбадил. Він був уже без капелюха, натомість його густе каштанове волосся вінчало осіннє листя. Том засміявся, підійшов до Золотинки й узяв її за руку.

— Ось моя хороша пані! — сказав він, уклоняючись гобітам. — Ось де Золотинка, в сріблі-зелені уся, з поясом в квітинки! Стіл давно стоїть у чеканні? Онде, онде бачу і вершки жовтющі, і медові стільники, й білий хліб, і масло; усіляких дарів маємо достатньо: ягід, сиру, молока, зелені пахкої. Чи подужаєм ум’яти? Все для нас готово?

— Вечеря готова, — відповіла Золотинка, — та от гості, мабуть, іще ні.

Том