Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

Вітя їх не рухає. Стьопа купається, але річка не глибока, і коли Стьопа підводиться, вода сягає по пупець. Стьопин пупець випинається рожевуватою бульбашкою, мов поплавець. Стоячи на березі, Толік виглядає, як на чорно-білих фотографіях початку сторіччя. Толік ігнорує Стьопине зазивання. Стьопа пірнає, лише на одну мить, бо вода в біса холодна, й рибиною вистрибує назад. Річка постійно підмиває берег, місцями він крутіший, ніж протилежний, з землі виступає коріння кущів і дерев. Трохи нижче русло розпадається на рукави, на острівцях зеленіють чагарі, в гущавині — пташині гнізда.

Як кожний добрий господар, Стьопа оре землю, тільки не віл попереду і не кінь — Стьопа в ярмі. Леміш у землю в’їдається, зовсім не важко Стьопі, наче вата, а не земля, і не плуг, у який запряжений, і не батіг, що час до часу шмагає, хоч Бог свідок, який Стьопа загарливий. Не боляче Стьопі, душа пісню заводить і серце, мов соловейко, витьохкує, адже це Наталка, Наталочка його оперіщує, з якою ладний хоч на край світу плуганитися, всі ниви переорати. Суне Стьопа, у далеч дивиться, на мрію і щастя, що плуг на крила перетворюють. Бачиться Стьопі постать, яка назустріч птахою-перепелицею лине, і та птаха — Наталка його. Стій, — квилить Наталка розпачливо, — зупинися! Заціпенів Стьопа, до місця, на якому стояв, прикипів. Бачить Стьопа: зерня-немовля перед ним. Тут іззаду батіг хвисьнув: чого зупинився, ледащо? Чує Стьопа, зараз нога його крок уперед ступить — не володар він більше над своїм тілом. Не смій! — зойкає Наталка. Чий він, Наталко? — запитує Стьопа. Невже сам не здогадуєшся? — замість Наталки відлуння її голосом відповідає, — тільки звідки воно серед поля? Так це ти ж мене поганяла, — стрепена-ється Стьопа. Не я, — кричить Наталка, — хіба не бачиш? Озирається Стьопа — не Наталка, позаду лани до обрію тягнуться, а ними регіт невпинно котиться. Злякався Стьопа, тиждень чи й довше газету, що, мов образок йому, невідомо де зберігав — ту саму, яку щодня на ніч під голову клав, проте нічого про сни свої не розказував, може, й Наталка не кожного разу приходила. Заспокоювали ми Стьопу — та викинь ти її до біса, але Стьопа затявся, то ми й облишили.

Ми вже знайомі. Вперше Вас бачу, — задкує Толік. Толі-ку, йди сюди, — кличе Вітя. Отак стоїмо ми гуртом — Вітя, біля нього Толік, Стьопа, я. Ви до нас? — запитує Вітя. А до кого ж? — киває незнайомець. У якій справі? — продовжує Вітя, і Стьопа вперед знаком питання подається, нічого не кажучи. В тій, що й минулого разу. Якого минулого? — дивується Вітя. Торік, — каже незнайомець. Щось не пригадую, — відказує Вітя. І я, — пищить Стьопа. Толік насуплено мовчить. Хлопці, досить уже, — розгублюється незнайомець, — чого ви мене розігруєте? Ми не розігруємо, — каже Вітя. І тут мені видається, що я вже його десь бачив, цього типа, та й не такий він страшний, щоб боятися. В голові повільно і невблаганно випогоджується — промінь зринає, вісник просвітлення. Безперечно, торік. Я знаю його, — шепочу до Віті. Чуєте, він мене знає, — каже незнайомець. Він не до Вас говорить, — буркає Толік. Сливе, — пищить Стьопа. Мовчи, ідіоте, — сичить Толік. Зі Стьопиного рота й досі слова, як зерно з комбайна, си-пляться, свого часу шкільним учителем туди напхані, який примушував Стьопу старі книжки вголос читати, ні разу не поцікавившись, чи Стьопа хоч щось розуміє. Сливе, — верещить Стьопа, — щоб Толікові насолити й за ідіота, яким його перед незнайомцем обізвав, помститися. З вами не знудьгуєшся, — каже незнайомець, а єство його знай регоче. То все-таки, — нагадує Вітя, — в якій справі? Я, власне, маю справу до нього, — киває незнайомець, — якщо дозволите на хвилинку. Я розумію, що йдеться про мене, Вітя, Толік і Стьопа це також розуміють. Підеш із ним? — запитує Толік. Нас зрадиш? — пищить Стьопа. Покинеш? — питає Вітя. Нелегко воно все, особливо після того, як Юра зник і Льоня від нас пішов, щоб колишнє життя продовжити — там, де воно свого часу віражу не витримало, якщо тільки буває воно, повернення. Буває, — буркає То-лік. Різне буває, — каже Вітя. Тим часом в глибинах мого єства народжується клекіт, що перетворюється на звуки, які зливаються в щось подібне до «Не покину». І швидше, ніж до мене доходить усвідомлення, що я сказав це, мене обпікають вітання. Ми вірили в тебе, — каже Вітя. Старий, — розчулюється Толік. Молодець, — плескає мене Стьопа. Я не відберу його у вас, — заспокоює незнайомець.

Що робити? — питає Вітя. Погоджуватися, — нетерпеливиться Стьопа. Не подобається мені, — буркає Толік. Тобі ніколи не подобається, — верещить Стьопа. Заглохни, — буркає Толік. Толіку, — осмикує Вітя. Може, його нарешті спитаємо, — каже Толік. Його — це мене. Але я не знаю. Не знаю, — кажу. Хочеш, я замість тебе, — пропонує Стьопа, — мене зовсім не болить. Та не в тому річ, — заступається Вітя. Таке рішення він мусить прийняти самостійно, — пояснює Толік. Але ж від цього нам усім вигода! — кричить Стьопа. Тобі вигода, а йому терпіти, — нагадує Толік. Не тобі ж, — каже Стьопа. І не тобі, — відбуркує Толік. Я й пропоную себе, — ображається Стьопа. Кому ти потрібний, — пхекає Толік, — тебе задурно ніхто не захоче, та й скільки їх там у тебе? Не менше, ніж у тебе! Годі, — осмикує Вітя Стьопу і Толіка, потім до мене: — Що скажеш? Не знаю. Лажа, — буркає Толік. Ненадійно, — погоджується Вітя, — якщо складуться обставини, тоді ви, хлопці, розбагатієте... А як не складуться? Звиняйте, хлоп’ята, нічого не вийшло. А що, властиво, пропонується? — питає Стьопа. Тобі пропонується мовчати, — буркає Толік. Я не бачу ніякого виходу, — каже Вітя. А я бачу, — каже Толік. Тоді поясни, передусім, що таке аукціон? Торги, — каже Вітя. Базар, — буркає Толік. Я так і думав, — верещить Стьопа. То й розкажи нам, — буркає Толік. Ти розказуй, — впирається Стьопа, — в тебе краще виходить. Тобі розказуй не розказуй — результат один, — буркає Толік. Стьопо, ти ж у нас, як Хома невіруючий, — каже Вітя. Я віруючий, — протестує Стьопа. Недовірливий, —