read-books.club » Сучасна проза » Чарівний світ, Тимофій Гаврилов 📚 - Українською

Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

173
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Чарівний світ" автора Тимофій Гаврилов. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 49 50 51 ... 83
Перейти на сторінку:
і головний у директора? Чому ж тоді викликав? Льоня в сусідньому корпусі працює, підхопився, через подвір’я з острівцями талого снігу квапиться. Через якусь хвилю Льоня знову стукає і розуміє, що поводиться геть безглуздо, як не личить інженерові. Льоня стукає, і це стукання ще недоречніше, ніж чекання під дверима на коридорі, що довгим рукавом сходової клітки сягає, звідки приступками униз розмотується. Льоня натискає на клямку, і двері, зрипнувши, відчиняються. За відсутності керівника заходити не заведено, навіть якби кабінет навстіж. Повагавшись, Льоня переступає поріг. Високе чорне крісло головного інженера порожнє. На столі креслення, в кутку — кульман, дверцята одягової шафи прочинені, на шафі герань. Льоня йде через кабінет до ще одних дверей, за якими підсобка. В ці двері Льоня не стукає — тихо відхиляє їх. Головний інженер Семенченко Сергій Васильович висить у зашморзі власної краватки, прив’язаний нею ж до шнура верхнього освітлення. Відчепи, ледь розбірливо хрипить головний інженер Семенченко, який сам ніколи не заплутувався і спуску нікому не давав, за що його вважали бездушним, особливо після того, як Людку з третього відділу за нехлюйство витурив; й ось тобі — у власній краватці заплутався.

Льоня підставляє стілець, довго вовтузиться, а коли нарешті відв’язує, обоє гепають на підлогу. І тоді головний інженер Семенченко Сергій Васильович хапає Льоню за шию. Все, кінець — проноситься в Льониній голові, який дивовижною ретельністю відзначався, креслення без по-марочки робив, найабсурдніші доручення виконував, до восьмої вечора просиджував, хлопчиком на побігеньках був, за що йому навіть премії ні разу не виписали. Льоня відчуває, як життя покидає його, розпливаючись темними колами. Валю! Валю! — з останніх сил хрипить. Раптом звідусіль оживає відлуння, так ніби тільки й чекало. Ніби не підсобка вона, а нескінченність, що міріадами голосів озивається.

Ось, — каже Льоня, — все, що лишилося. Сорок доларів у доларах і сім гривень з копійками. Залиши собі хоча б десятку, — каже Вітя, — гроші завжди потрібні, особливо коли новий почин робиш. Відмовився Льоня, не взяв. Вона? — каже Толік. Невже? — кажу, і радість із журбою обіймається. І в Толіка обіймається. І у Віті. І в Стьопи. І — найголовніше — в Льоні, інженера, скарбника, музиканта. Щасти тобі, — каже Вітя. З Богом, — кладе розгонистий хрест Стьопа. Давай, — буркає Толік. Тримайся, — кажу. Ти що, старий? — шморгає Стьопа. Не треба, — каже Вітя.

Будь усміхненою та веселою,

Хай кохання нам стане оселею,

Розгортатиметься сторінкою

І стелитиметься барвінками.

Неспокійні роки перелистано,

Ми повернемося туристами

У будиночок, кваплені зливою,

Де колись ти була щасливою.

Дві втрати за короткий час. Юра і Льоня. І два набутки. Несподіване щастя Льоні плюс весна посередині січня. Забравши годувальника і приятеля, попустила зашморги на наших посинілих від холоду шиях. Попустила і відпустила.

Подібно до головного інженера Семенченка Сергія Васильовича, ми опинилися на землі, де все врунилось і цвіло — вруниться і цвіте, щастя таке просте, сонечко золоте і я те-те-те-те-бе... — співається в пісні. Стовпчик термометра біля аптечних дверей поп’явся вгору — п’ятнадцять, вісімнадцять, двадцять! Усе перемістилося й перемішалося — березень, квітень, травень, червень і липень, а з ними всі інші місяці. Невже це над нами Господь змилосердився?

Замість Льоні Вітя — чудернацька наполегливість живе в ньому, скромному і ніяковому. Тепер він замість обох, Льо ні і Юри. Толік допомагає. Ми всі помагаємо, адже це спільна справа — харчі. Коза ностра, — буркає Толік. З То-ліком удвох на базар ходять. Лекція їх, затятих сперечальників, зблизила. Вони й далі сперечаються, і так їм, по-моєму, навіть зручніше. Либонь, і на базарі не вгавають. На базарі все-таки ні, по дорозі туди і назад. Тому й ходять удвох.

Закрили піцерію! Відкриття, що її закрили, належало Стьопі. Мені від того ні тепло, ні холодно, — буркає Толік. Ти не правий, — каже Вітя. Ми в ній харчувалися, — нагадую. Хто в ній харчувався? — питає Толік. Я в ній не харчувався, — каже Стьопа. Стьопа — як Петро, який зрікся Ісуса. Але ж вона нас харчувала, — кажу, — в найгірші часи здохнути не давала. Юра не давав, — буркає Толік. Де тоді Юра, по-твоєму, працював? Якби не піцерія, то і Юра не приходив би, бо не було б його. Був би, — каже Вітя. Він нам зараз нові закони природи відкриє, вундеркінд, — буркає Толік. Ми пішли подивитися — піцерію справді було зачинено і не тільки зачинено, а й обмотано ланцюгом, з якого звисав замок, а вітрини позаклеювано плакатами. Плакати — як бур’яни, що з’являються там, звідки зникає життя. Не було жодних ознак людської присутності — так, ніби зачинили її тисячу років тому, а не недавно. Тільки кіт, як і перше, лупився на нас, жирний, вдоволений, зверхній до всього, що творилося навкруги і всередині — якби позачинялися всі піцерії світу, заклади харчування, універсами і магазини, його це нітрохи не обходило б.

Вночі мене розбудило падіння розбитого скла. Я сів і прислухався. Панувала тиша. Жодного автомобіля, ні крику птаха в темряві. Мабуть, сон — із тих, що тривають не довше секунди. Або бійка, що, спалахнувши, наче сірник, одразу й згасає — такі завжди діються на безлюдних вулицях, у вкритих мороком закапелках і схожі на безглузде марево. Я ліг і заснув. Уранці вернувся Стьопа, нічого не кажучи, з порізаною рукою.

Вже повна весна. Ми припинили лічити дні. По стількох місяцях-роках ми перейшли врешті на календар, який найбільше відповідав нашому способу існування — орієнтуватися на природу. Природа перетасовувала місяці, наче ворожка карти. Це було дуже мудре і, як усе мудре, наше спільне рішення. Воно визрівало, як цибулина тюльпана в пухкій землі, про що знали лише ми — я й уповноважений комунгоспу по озелененню територій. Одного казкового дня паросток проштрикував землю, бадьорий, допитливий, на відміну від Толіка, який не вилазить з-під ковдри — невідомо-звідки він її приволік. Паросток свіжий, ніхто його не помне — ходити по клумбах заборонено під загрозою штрафу, якого вистачило б на скромний бенкет. Добре йому в землі, тепло і затишно, і може, він довго б ще спав, якби не передчасна побудка.

Річковий камінь великий і гладкий, більша частина захована під водою, сіре тім’я безжурно гріється проти сонця. Під водою каміння слизьке, вкрите мохом, зелені віхті розвіюються течією, як волосся на вітрі. Якщо камінь перевернути, можна побачити рачків.

1 ... 49 50 51 ... 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чарівний світ, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"