Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"

— І вважав їх королівською пропагандою? Брудною кампанією проти полеглого героя?

Юрій закашлявся.

— Ну…

— Дайте мені того бренді, — попросила Зоя. — Таку тупість неможливо терпіти на тверезу голову.

Ніколаї налив собі й передав пляшку, розуміючи, що кепкування з Юрія їм анітрохи не допоможе. Хіба ж правда не звільняє? Вона ж мала бути ліками для душі? Досвід підказував хлопцеві, що чесність — це щось на кшталт трав’яного чаю: доброзичливі люди радять її за відсутності кращих засобів.

— Дарклінґ мав справжній хист завдавати страждань, — повів хлопець далі. — Він знав, що з болем у полоні я з легкістю впораюсь. Тож Беззоряний скористався своєю силою, щоб заразити мене живою пітьмою. Це була моя розплата за те, що я допоміг Заклинательці сонця вирватися з його лабетів. Я став… Сам достеменно не знаю, ким я став. Почасти чудовиськом, почасти людиною. Я спраглий до людської плоті. І це мало не позбавило мене розуму. Мало не позбавило. Я зберіг достатньо здорового глузду, щоб і далі змагатися з намірами чудовиська і навіть нацькував на Дарклінґа волькр зі Зморшки.

Тоді Ніколаї ще не знав, чи варто взагалі боротися та чи стане він знову самим собою. Він навіть не знав, чи можливо взагалі вбити Дарклінґа. Утім, Аліні це вдалося за допомогою тіньового леза, загорнутого в Дарклінґову власну силу та змоченого кров’ю його предків.

— Перед смертю Заклинателька сонця вбила Дарклінґа, і темрява всередині мене зникла разом із ним. — Ніколаї добряче ковтнув бренді. — Принаймні так я думав. — Він кулею мчав до землі й загинув би, якби Зоя не скористалася вітряною подушкою, щоб пригальмувати падіння точнісінько, як сьогодні. — Кілька місяців тому щось стало захоплювати мою підсвідомість. Іноді я сплю добре, на краще годі й сподіватися: лише ледачі монархи бачать безтурботні сни. Проте трапляються ночі, коли я перетворююся на чудовисько. І воно цілковито мене контролює.

— Не цілковито, — втрутилася Зоя. — Ти ще не забрав жодного людського життя.

Ніколаї відчув хвилю вдячності за те, що саме дівчина промовила ці слова, проте змусив себе додати:

— Наскільки нам відомо. Напади дедалі гіршають. І частішають. Зілля і навіть ланцюги, якими я намагався відігнати потвору, — це лише тимчасове рішення. Можливо, це тільки питання часу, коли моя свідомість здасться на волю чудовиська та його голоду. Може… — Слова не хотіли промовлятися, наповнювали рот отрутою. — Може, чудовиську вдасться цілковито заволодіти мною, і це покладе край моїм сподіванням повернутися до людської подоби.

У кімнаті запала тиша, як на похороні. Чому б не кинути на труну ще грудочку землі?

— Сьогодні чудовисько явилося посеред білого дня, коли я не спав. Раніше такого ще не траплялося.

— То ви зробили це навмисно? — перепитав Юрій. — Вирішили…

— Я нічого не вирішував. Це просто сталося. Гадаю, повернутися до власної свідомості мені допоміг розряд, яким Зоя мене струсонула. — Хлопець іще ковтнув із келиха. — Я не можу дозволити, щоб це сталося зі мною на полі бою чи під час вирішення державних справ. Равка в небезпечному становищі, і я теж. Люди лише почали оговтуватися після війни. Їм потрібні стабільність і впевнений керманич, а не породжене нічними жахіттями чудовисько.

Мир. Шанс на відновлення, нагода будувати власне життя, не лякаючись війни та голоду. Ніколаї на власні очі бачив прогрес, якого Равка домоглася на цьому шляху. Його країна не могла дозволити собі знову встрянути у війну, і він докладе всіх зусиль, щоб цього уникнути. Та якщо з’явиться чудовисько, якщо хтось дізнається про темну сутність Ніколаї, це може відкинути його країну на шлях насилля.

— Можливо, ви недооцінюєте свій народ, — дорікнув Юрій.

— Що? — перепитала зі свого сідальця Зоя. — Народ, який досі називає гриш відьмами, хай скільки років вони охороняють безпеку цієї країни? Який не дозволяє нам селитися на своїй території…

— Це незаконно, — нагадав Ніколаї.

Зоя піднесла келих у насмішкуватому тості.

— Обов’язково повідомлю їм, коли родину гриш наступного разу посеред ночі виселятимуть із дому.

— Люди завжди шукають винних у своїх стражданнях, — серйозно озвався Юрій. — Равка перебачила стільки незгод… Це природно, що…

У цьому не було нічого природного.

— Юрію, — урвав його Ніколаї, — про равканські забобони ми можемо поговорити іншим разом. Я казав тобі, що ми вирушили в цю подорож, щоб дослідити місця, де траплялися дива, і поміркувати, чи можна приєднати Беззоряного до лику Святих.

— І хоча б щось із цього правда?

Ніколаї не збирався прямо відповідати на це запитання.

— Можливо, Дарклінґ заслужив на місце в пантеоні Святих, але цього не відбудеться, поки я не позбудуся своєї недуги.

Юрій кивнув, потім іще раз. Потупив очі на свої кістляві руки.

— Та чи варто цього позбуватися?

Зоя з гіркотою розсміялася.

— Він гадає, що Беззоряний Святий тебе благословив.

Юрій поправив окуляри на довгому носі.

— Благословення і прокляття — просто різні слова на позначення одного й того самого.

— Можливо, твоя правда, — погодився Ніколаї, змушуючи себе згадати про дипломатію, яка завжди виручала його. Якщо уважно прислухатися до чиїхось слів, можна здогадатися про його бажання. Штука була в тім, щоб зазирнути співрозмовникові в душу й дізнатися про його потреби. — Але, Юрію, Дарклінґ не зможе вважатися Святим, поки не завершиться його мучеництво.

Зоя примружила очі, та король на неї не зважав. Він скаже те, що мусить, зробить усе необхідне, щоб позбутися напасті.

— Ти невипадково опинився біля воріт Палацу. Саме тобі судилося стати свідком останнього спалаху Дарклінґової сили. Тобі судилося звільнити нас обох.

— Мені? — перепитав Юрій, ледве дихаючи, та Ніколаї помітив, як хлопцеві хочеться вірити в почуте. «А хіба не всі ми цього прагнемо?» Кому не хочеться вірити, що доля має для нього якийсь план, що всі його обрáзи та негаразди були лише передмовою до якоїсь видатної історії? Що ченцю судилося стати войовничим святим. Що байстрюку судилося стати королем. — Мені, — повторив хлопець.

Зоя за його спиною закотила очі. Ні Толю, ні Тамар розмова, схоже, не тішила.

— Лише ти можеш завершити Дарклінґове мучеництво, — повів далі Ніколаї. — Допоможеш мені? Допоможеш йому?

— Допоможу, — відповів чернець. — Авжеж, допоможу. Я відведу тебе до тернового лісу. Я розкладу священне вогнище.

— Зажди-но хвилинку, — втрутилася Зоя зі свого сідальця. — Ти хочеш сказати, що збираєшся кинути короля Равки в погребальне вогнище?

Юрій кліпнув.

— Я гадав, ми сподіватимемося, що вогнище не буде погребальним?

— Це важлива різниця, і вона мене заспокоює, — зізнався Ніколаї, хай навіть така перспектива його не надто тішила.