Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"

— Боюся, у вас струс мозку, — сказав король, допомагаючи чоловікові звестися на ноги.

— Я бачив його! Статуя… Дивіться, він зруйнував статую, нашу статую Санта-Лізабети!

— Ні, — заперечив Ніколаї, показуючи на балку, яку їм удалося відірвати від навісу над входом до собору. — Бачите он ту поламану балку? Вона відламалася від риштовання й упала на вас і статую. Пощастило, що ви не загинули.

— Справжнє диво, — сухо кинула Зоя.

— Брате, — священник благально звернувся до Юрія, — скажи, що бачив те саме, що і я!

Чернець посмикав миршаву борідку; Ніколаї чекав на його відповідь. Хлопець очей із нього не зводив від самісінького нападу кхерґууда. Нарешті Юрій озвався:

— Я… я не бачив нічого незбагненного.

Священник безпомічно й приголомшено пхикнув, і король відчув муки сумління.

— Ходімо, — озвався він. — Навіть якщо голова поки що не болить, то це ось-ось станеться. Знайдемо вам допомогу.

Вони повернулися лісовою стежкою до селища, де чимало людей ще святкували на центральній площі, й передали священника в турботливі руки.

— Мені не подобається те, що ми збрехали отцю, — зізнався Толя, коли вони осідлали коней і рушили до маєтку, де мали заночувати.

— Мені теж, — тихенько додав Юрій.

— Почути правду йому було б іще складніше, — озвалася Тамар. — Подумайте, яким нещасним старий був би, якби довелося постійно озиратися через плече й непокоїтися, що з неба ось-ось налетить щось і схопить його, як яструб відриває від землі горностая.

— Брехня однаково залишається брехнею, — не вгавав Толя.

— У такому разі вам доведеться покаятися, — роздратовано кинув Ніколаї.

Він був удячний Толі. Поважав віру близнюків і те, скільки вона важила для них, але не міг перейматися справами Толіного сумління, адже його мозок намагався осягнути напад шуанців на королівську процесію та поведінку демона, котрий більше не хотів чекати темряви.

— Можеш почати з масажу моїх ступень, — запропонувала ченцеві Зоя.

— Це навряд чи можна вважати демонстрацією щирого покаяння, — заперечив Юрій.

— Це ти просто ще не бачив її ступень, — пожартував Ніколаї.

Зоя перекинула волосся через плече.

— Якось один чолов’яга пообіцяв мені подарувати свій літній будиночок в Полвості, якщо я дозволю йому подивитися, як чавитиму ногами чорниці.

— І ти погодилась? — поцікавилася Тамар.

— Звичайно, ні. Полвость — це ж справжня діра.

— Зі священником усе буде гаразд, — запевнив Юрія король. — І я ціную твою тактовність.

— Я зробив так, як вважав за потрібне, — сказав чернець, поводячись тихіше та стриманіше, ніж Ніколаї звик бачити; його нижня щелепа зухвало випнулась. — Але я чекаю пояснень, ваша величносте.

— Гаразд, — озвалася Зоя, спостерігаючи, як Юрій поскакав уперед, — а тепер що?

— Ти маєш на увазі «тепер», після того як підсмажила зсередини наше неоціненне джерело інформації? — Слова Ніколаї пролунали різко, та він про це не пошкодував. Дівчина зазвичай не припускалася таких помилок.

Генеральська спина виструнчилася.

— Можливо, я не зовсім контролювала ситуацію. Гадаю, тобі знайоме це відчуття.

Адже її вибив із колії не лише напад кхерґуудів. На дівчину вплинули ще й спогади про ту ніч у дзвіниці, про іншого крилатого чудовиська. Того, що сьогодні знову випустило кігтики.

— Злегка, — пробурмотів король.

— І я мала на увазі не кхерґуудів, — наголосила Зоя, не зважаючи на несподівану прохолоду, що виникла між ними. — Що ти збираєшся робити з ченцем?

— У мене є кілька годин, щоб визначитися, що саме йому розповісти. Я щось вигадаю.

— До нісенітниць у тебе справжній хист, — кинула дівчина, пришпорюючи коня й пускаючи його галопом. — І, схоже, цій клятій країні це до смаку.

***

Сонце вже давно зникло за обрієм, коли Ніколаї нарешті вдалося втекти з вечері й приєднатися до друзів у покоях, де їх поселив місцевий очільник.

Його кімната, безсумнівно, була найкраща в маєтку, і повсюди, хоч куди кинь оком, викрашалися символи Санта-Лізабети: кахлі на підлозі були схожі на стільники, камінна полиця була прикрашена вирізьбленими трояндами, навіть ніші у стінах приміщення мали надавати йому схожості з велетенським вуликом. У каміні горів вогонь, заливаючи стіни з піщанику золотистим світлом, і радісне мерехтіння аж ніяк не пасувало до лиховісних подій цього дня.

Щойно звечоріло, Тамар повернулася до собору, щоб забрати тіла кхерґуудів і надіслати їх до столиці для вивчення. Засідка суттєво зменшила небажання Толі паплюжити тіло полеглого солдата, а Ніколаї сумління взагалі не мучило. На його вартових напали. Зою мало не викрали. До того ж якась його частина назавжди залишиться корсаром. Якщо Шу Хану закортіло розв’язати таку війну, нехай пожинають наслідки.

Толі наказали стежити за ченцем і переконатися, що той не надіслав поплічникам звістку про побачене. Тепер Юрій сидів перед вогнем і досі здавався збентеженим. Толя з Тамар грали в шахи за низеньким столиком, а Зоя влаштувалася на підвіконні перед кількома стулками, немов саме вона могла вилетіти з вікна.

Ніколаї зачинив двері, не певний, із чого почати. Подумав про розітнуте солдатове тіло на столі. Він бачив документи про розтини, детальні рисунки, зроблені Творцями та Корпуснійцями. А може, саме цього й вимагала проблема? Аби хтось розітнув його й розібрав на шматки? «Я б залюбки на це погодився, — подумав хлопець. — Якби цю штуку можна було відділити й вирізати, наче пухлину, він ліг би під скальпель і навіть спрямував руку хірурга».

Та чудовисько було значно підступнішим.

Першим зі свого місця на підлозі озвався Юрій.

— Це він із вами зробив, чи не так?

— Так, — просто відповів Ніколаї. Він розмірковував про те, яка саме брехня зможе задовольнити чернечу цікавість та вгамувати страх. Але врешті-решт король вирішив, що найкраще допоможе правда чи принаймні часткова правда.

Юрієві хотілося вірити у Святих, а Святі вимагали мучеництва.

Утім, час було розпочати розмову. Ніколаї не хотілося розповідати свою історію. Не хотілося, щоб вона була його історією. Хлопець гадав, що війна — це вже частина минулого, та вона відмовлялася там залишатися.

Король дістав із буфета пляшку бренді, знайшов собі стілець і випростав ноги перед каміном. Поза була невимушеною та впевненою, він часто її прибирав. Утім, сьогодні вона здавалася фальшивою.

— Під час війни, — повів він, стягуючи рукавички, — я потрапив у полон до Дарклінґа. Ти, безсумнівно, чув, що Беззоряний Святий катував мене.

Погляд Юрія опустився на хитросплетення чорних лінії, що тягнулися королівськими пальцями та кісточками.

— Король рєзні, — тихо озвався він. — Король шрамів. Я чув