Читати книгу - "Аеніль"

— Ми вирішили, що найкраще буде звільнити тебе під час транспортування до приміщення, де проходитиме дечаризація. Оскільки тут надто сильні захисні чари. Ми подбали, щоб до дечаризації тебе супроводжував лише один військовий чарівник і два служники-охоронці. По дорозі для нас не складатиме труднощів звільнити тебе. Ми детально розробили маршрут, так, щоб ще до того, як це стане відомо комусь з Синедріону, ти вже була за межами Академії.

— А залишитися тут я не зможу? — тривожно спитала Ірене.

— Ні. Це неможливо. Ми не Орден Ворона і не Дім Ніах, щоб мати можливість переховувати когось в Академії. Звичайно, можна знайти якесь потаємне місце, і не одне, але шанс, що тебе знайдуть, все одно буде дуже великий. Адже тобі потрібно буде чимось харчуватись, а за цим можуть стежити.

— Мені багато не треба…

— Ні. Це неможливо. Який сенс тобі сидіти десь у підвалі все своє життя? Не бачити світла, не мати ніякої можливості реалізувати свої чарівні здібності? Не бачити жодної живої душі, окрім надійного служника, який приноситиме їжу? Ти ж не вампір чи чаклун якийсь, які десятиліттями готові чекати у сховку на нагоду щось скоїти!

— Жодної душі?

— Так. Адже, безперечно, ніхто з нас не зможе тебе відвідувати. За нами будуть стежити.

— Однак не вічно ж стежитимуть? — У голосі Ірене бриніла надія.

— Ну, звичайно, років через двадцять можуть і забути про твоє існування. А можуть і ні. — Евагор намагався позбавити її цієї надії, аби вона згодилася виїхати за межі Академії, що було б для неї найбільш безпечно. — За межами Академії ти зможеш зробити набагато більше для Клану, ніж тут. Майстер Стесагор схвалив би це рішення.

Ірене мовчала. Евагор думав, що вона приймає рішення, і терпляче чекав. Проте жінка повернулася до нього і несподівано лагідним, прохальним голосом промовила:

— Евагоре, а чи поїхав би ти зі мною із Академії? Можна передати управління Кланом Аделіні… Ми могли б жити у мене на батьківщині, я там маю невеликий батьківський замок. Або в Ронеї, вербувати людей для Клану…

Евагор вражено подивився на неї, і вона поспішила додати, відвернувшись:

— Я розумію, що сказала дурницю… Вибачте. Просто я подумала…

— Це неможливо, ти ж сама це розумієш. Академія — це моє життя. Я не можу її покинути. Аделіна не впорається сама, інші ще надто молоді і недосвідчені. Ні, я не уявляю, як зможу жити за межами Академії…

— Я теж не уявляю.

— Ну, чому? Зрештою, я, може, й зміг би жити там, якби не обов’язки перед Кланом, — спробував виправити сказане Евагор, але це звучало непереконливо.

— Я не зможу жити там сама. Навіть можете не говорити про це.

— Не поводься, наче мала дитина! — роздратувався Евагор. — Не вистачало ще цих витребеньок. Я голова Клану, і я наказую тобі…

— Я добре знаю кодекс Клану. Ніхто не зможе змусити людину виїхати за межі Академії. Що завгодно, але не це.

Евагор нахмурився, але не знайшов, що сказати. Він не передбачав такої реакції. І розумів, що ніяк вплинути на Ірене не зможе.

— Ну, добре, — здався він. — Давай обдумаємо варіант, як ти можеш залишитись в Академії. Хоч мені стає моторошно від такої думки. Провести все життя у якомусь підземеллі чи чарівному просторі — це не набагато краще, ніж провести його тут.

— Ви можете мені наказувати, і мені доведеться коритися, — сумним голосом промовила Ірене. — Проте я прошу дати мені можливість вільного вибору.

— Якого вибору? У тебе особливого вибору немає. Хіба… — Очі Евагора розширилися від страшної здогадки. — Невже ти справді готова на дечаризацію?

— Так. Це було моє тверде рішення. І воно залишається.

— Ні! Ти що! У жодному разі! Ти розумієш, що це таке? Ти ж станеш гіршою за служників!

— Зате матиму можливість вільного пересування Академією. Зможу щось робити тут.

— Прибирати туалети?

— Чому ви так грубо? Є багато інших робіт, де можна обійтися без чарів. Зможу займатися книжництвом.

— Ні. Я собі цього не уявляю. Кодекс я знаю. І знаю, що у цьому випадку заборонити тобі теж не можу. Є два шляхи дія чарівника покинути Кіан, не питаючи дозволу, — смерть і дечаризація.

— У цьому випадку я готова прийняти вашу точку зору. Скажете залишитися — залишусь. Але ви вже зараз бачите, що з мене залишається в таких умовах…

Евагор оглянув кімнату, похитав головою і сказав:

— Роби, що хочеш. Ось тобі чарівна картка, — він простягнув її Ірене, — якщо передумаєш і згодишся покинути Академію, повідомиш мене з її допомогою.

Жінка картку не взяла.

— Заберіть це… Академію я не покину. Мені буде неприємно віддавати це охоронцям. Вони ж зрозуміють, що це ви дали. Ці, що тут, то пусте місце, а от майстер Лагерд справді досвідчений військовий і не без чарівницьких здібностей.

Евагор зітхнув, поклав картку в кишеню, підвівся і підійшов до грат. Покликав охоронця, той відчинив, і майстер вийшов з цих брудних підземель, навіть не попрощавшись з Ірене. Обличчя в нього було похмуре і зосереджене, він про щось напружено думав.

— Ви зобов’язалися захищати її від усіх небезпек! — закричав з порогу Амасіс, що увірвався до учительської алхіміків. — Від тих небезпек, яким самі ж її піддавали!

Евагор, котрий про щось тихо сперечався з Аделіною Лікофрон, завмер і зблід. Він чітко промовив заздалегідь приготовані слова:

— У мене було четверо учнів у класі. З них троє — члени Клану. Я не встиг усвідомити, по кого прийшов умертвій.

— Ага, не встиг усвідомити! Було ж очевидно, що прийшов по неї! Це ж їй було доручено щось важливе! Але ти кинувся захищати благородну! А не простолюдинку, що мала виконувати чорну роботу в Кіані! Хіба не так?!! Усі ваші слова про