Читати книгу - "Свої, чужі, інші"

— Точно вона, — зітхнув Арим. — От лихо…

Жоден із трьох не вимовив уголос, але подумав кожен: це з їхньої провини сучка виявилася замкненою в підвалі. Вони влаштували так, що її сліди стали помітними…

— Дурні ми… — озвався Данген. — Пішли мерщій до сторожа! Може, він не знає, що собака там, і відімкне двері, щоб випустити її…

— А якщо ні? — запитав Інтар. — Ось що, Дангене, піди-но до нього ти сам. Не треба, щоб він нас усіх бачив і запам'ятовував.

По нетривалих роздумах син торговця тютюном погодився. Він сміливо подався до кімнатки сторожа.

— Ариме, — попросив Інтар, — постережи біля воріт, я, може, дошку відірву…

Насправді на думці в хлопчика було дещо інше.

Коли маленький жебрак відійшов і повернувся в бік вулиці, Інтар дістав свої голки та заходився длушпатися в замку. Він думав спочатку, що все буде просто, але — хоч плач — ніяк не міг упоратися. Хлопчик перепробував усі відмички, спина й чоло вкрилися потом, але нічого не виходило… А тут ще почувся високий голос Арима: «Тітонько добра, дай монетку…» — й Інтар відскочив від дверей за мить до того, як у двір увійшла висока жінка з кошиком. Арим ще трохи провів її та відстав. Подивився на Інтара. Той похитав головою.

І тут із кімнати сторожа вийшов Данген. Він повільно, з похиленою головою, насуплений, ішов до приятелів.

— Ну що? — в один голос запитали ті.

— Зміюка стара… — буркнув Данген. — Наш пес в нього, бачте, кістку з м'ясом потяг з півмісяця тому. Він м'яса купив і тут, недалечко від двору, зупинився побалакати з приятелем, а згорток на лаві поклав. Ну, а псяюра підскочила, схопила кістку з пакунку — та й ходу. І головне, він теж помітив, що вона в це підворіття втекла… А ще йому днів зо два тому один мешканець розповідав, як така сама чорна сучка в різника з прилавка м'ясо поцупила…

— І мамка моя це бачила, — згадав Інтар.

— Ага… От сторож і… Коротше кажучи, він хоче, щоб вона здохла там, — Данген прикусив губу. — Я йому кажу: «Випусти, ми її звідси далеко заведемо», а він мені: «І вона інших людей обкрадатиме?» Я йому: «В неї цуценята ось-ось будуть, а так і вони здохнуть». А він: «От і добре, нема чого злодіяці злодійчуків плодити»…

— Ах так! — стиснув кулаки Інтар. — Ну гляди ж! Ну, я йому!

— Тихше ти! — схопив його за плече Данген. — Краще пішли звідси, в іншому місці поговоримо. Нема чого тут людям очі муляти.

Вони зібралися на нараду на «своєму» пустирі. Розсілися на курній землі. Трава за літо вигоріла й кололася, але зараз хлопчаки не звертали на це уваги.

— Собаку треба витягати звідти, — почав Інтар, і приятелі дружно закивали. — Якщо сторож не відмикає дверей, потрібно поцупити в нього ключі, — провадив хлопчик. Він уже зрозумів, що відмичкою нічого зробити не зможе. Але якось же сторож відмикає цей замок…

А якщо ні? Якщо двері намертво замкнені й саме тому сучка оселилася там? Хлопчик здригнувся. Ні, не може бути. Їм же сказав мешканець будинку: вугілля в підвалі. Виходить, ключі в сторожа. Точно.

— А як украдеш? — запитав Данген. — Він із ключами не розстається, в'язка на поясі завжди.

Інтар замислився. Зняти у сторожа пояс разом із ключами — на таке він ще довго не буде здатний, майстерність не та. Зняти одного ключа з в'язки теж ніяк… Усю в'язку? А якщо… Є ж такі штуки, якими тонке мідне кілечко перекусити можна. Інтар їх навіть бачив у крамницях…

— Ось що, — промовив він, — ключ я зможу добути, якщо тільки придумати, як сторожа відволікти, ну хоч на стільки, за скільки до сотні дорахувати можна…

— Та й по всьому? — гмикнув Данген. — Та-ак, оце задачка…

— Треба думати… — зітхнув Арим.

У задумі він дістав хліб і заходився жувати. Іншою рукою м'яв і смикав торбинку при поясі, в якій, озиваючись на поштовхи, дзенькали мідяки.

Данген разів зо два скосив око на приятеля.

— А я, здається, придумав, — промовив він нарешті.

І коли розповів приятелям про свій задум, обидва в один голос заявили:

— Це саме те, що треба!

Наступного дня Івина знову вилаяла сина за те, що той дуже запізнився від «свого майстра», — з'явився вже в розпал робочої ночі, коли вона з ніг збилася, а дядько Арима завдав хлопчиськові серйозного прочухана, бо той приплентався додому над ранок.

І тільки Данген, хоч і повернувся проти ночі, до батькового задоволення приніс гарний виторг. І весь, як не дивно, срібняками, жодного мідяка…

Незадовго до заходу цього дня хлопчиська зійшлися всі разом біля воріт двору, в підвалі якого було замкнено собаку.

— Усе готове? — запитав Інтар. У нього самого в рукаві були напоготові недавно куплені «гострозубці».

Хлопчиська кивнули:

— Ось, — Данген простяг Інтару торбинку з мідяками, — ось що в мене є… тут шість срібних…

— Здорово! — Інтар узяв торбинку й зі своєї відрахував приятелю ту саму суму, тільки сріблом. — Цього вистачить.

— А я все приготував у тому занедбаному будинку, який ми нагледіли, — доповів Арим.

— Чудово! Виходить, уперед.

Данген залишився за ворітьми. Арим із Інтаром увійшли у двір і присіли там біля стіни, поруч із вікнами кімнати сторожа. Спершу теревенили про всілякі дрібниці, потім, коли