Читати книгу - "Свої, чужі, інші"

Інтар пильно глянув на Арима. Чорні хлопчиськові очі засяяли.

— А це, — повільно промовив він, — це можна влаштувати…

Ідучи вранці на службу, Нурос, прикажчик у багатій крамниці, почув сторожа, а заразом і прибиральника їхнього будинку, набагато раніше, ніж побачив.

Сторож стояв біля дверей одного з підвалів і лаявся на чому світ стоїть, потрясаючи в повітрі мітлою:

— От гадюченята, ані сорому в них, ані совісті, ані поваги до літньої людини… Це ж треба так з людей знущатися! Та щоб їм покорчило, щоб їх у вузол зв'язало й по камінню протягло!

— Що трапилося, шановний? — гукнув Нурос підходячи.

— А, шановний Нуросе… Та ось, поглянь… — сторож указав держаком мітли на брудну пляму бруду перед дверима підвалу. Пляма — криве коло — була кроків на п'ять завдовжки й завширшки та виділялася соковитою коричневою барвою на сірій, втоптаній на камінь землі.

— Звідки таке? — зачудувався Нурос.

— Та паскуди якісь нанесли болота! Це ж скільки землі їм довелося притягти! І води ще! І розвезти все це по дворі… От уже точно — сила є, то розум нащо? Та й часу, видно, повно. А мені й без них роботи задосить… І спину схопило, не зігнуся й не розігнуся…

— Спину? На погоду, чи що?

— Авжеж! — погода й справді була вогка. — Тепер із тиждень не відпустить мене… Мені б у ліжку лежати, а я двором з мітлою тинятися мушу. А вже цю капость точно прибрати не зумію, поки спину не відпустить.

— Та-ак… — Нурос ще раз подивився на пляму, по якій тяглися два ланцюжки собачих слідів, похитав головою. — А хоча б вугілля ви нам дістанете? Закінчується…

— Дістану, не тривожтеся. Якщо цей клятий замок відімкнеться, — сторож тужно зиркнув на двері. — Всі інші замки — як замки, а цей як погнувся навесні, так тепер то не відмикається, то не замикається… Ось! — і продемонстрував Нуросу трохи погнутого ключа. — Тільки ним і можна відімкнути, інакше — нізащо!

— А поміняти й ключа й замка не час іще? — посміхнувся чоловік.

— Та звісно, — пробурчав сторож. — Ось лише руки дійдуть… А тут ще гадюченята мені роботи додали… Балакати ніколи…

— Та й мені теж, — кивнув Нурос і, оскільки вже трохи запізнювався, подався на службу.

А сторож сперся на мітлу, нахилився, скільки дозволяла хвора спина, й довго розглядав сліди. Свіжіші вели до дверей.

— А, тварюка…. Тільки й бракувало, щоб у підвалі оселилася… — пробурмотів сторож.

Він помізкував і подався у свою кімнатку, що слугувала одночасно й за склад потрібних і не дуже речей, та витяг дошку, цвяхи й молоток.

— Тепер подивимося… подивимося, як ти гидитимеш тут… — примовляв він, розглядаючи своє добро. — От сонечко визирне, спина моя боліти перестане, — потер поперек, — і я тобі покажу, як у наших підвалах ховатися…

Сонце яскраво, зовсім по-літньому світило у вікна кухні Орамового трактиру, де за столом сидів Арим і їв юшку. Інтар стояв над приятелем і з нетерпінням очікував, коли ж той вгамує перший голод. Нарешті хлопчик відклав ложку й долонею витер рота:

— Ну як? — нетерпляче запитав Інтар. — Сліди були?

Арим кивнув.

— Ага. Багато. І в підвал, і назад. Собачі. Як ми цієї ночі там болото розвели, так я зранку і прибіг, як домовлялися… Тільки проспав трішки, майже полудень був уже. Але сліди я бачив. А потім сторож з’явився, і я втік. Він там лаятися зібрався…

— Ха, ще б пак! — пирхнув Інтар. — Ну гаразд. Тепер-то зрозуміло, що собака там і живе. Отже, підемо її звідтіля виманювати… Мамка вчора курку варила, то я кістки не викинув, а відклав. От їй і понесемо.

— Добре, — кивнув Арим, — а коли?

— А ось зараз Данген з'явиться…

Той прийшов просто з лотком.

— Уже вкотре через вас від справи відриваюся, — поскаржився він, — батько довідається — налупить…

— Ну, можеш не ходити, — сказав Інтар. Він і сам пропустив уже кілька днів навчання в гончаря й навіть у Сорота, щоразу відговорюючись то нездужанням, то невідкладними справами в трактирі.

— Еге ж, щоб вам дісталося все найцікавіше? Ото ще! — обурився кремезний хлопчисько.

— Лоток свій можеш у мене в прикомірку залишити, — запропонував Інтар, забираючи згорток із курячими кістками, — та ходімо… Арим уже наївся.

Маленький жебрак запхав у торбу при поясі скибку хліба й кивнув:

— Біжімо! Час нині обідній, сторож навряд чи у дворі сидить.

У дворі й справді не було не тільки сторожа, а й узагалі нікого. Однак коли хлопчаки підбігли до знайомих дверей, то побачили страшне.

Щілина, та сама, перед якою вони розвезли мокру землю, була забита дошкою.

— Ого… — вражено пробурмотів Інтар.

— І чого це вони? — обурився Данген.

— Напевно, через сліди… — Арим сполотнів. — Він їх бачив…

Зараз мокра земля була засипана піском.

— Сторож… — замислено мовив Інтар. — А собака… Вона там чи втекла?

— Сліди вели туди й звідтіля… — Данген глянув на Арима. Той кивнув.

— А які останні?

— Не пам'ятаю… І спробуй роздивися тепер, після того як сторож піску насипав…

Раптом до хлопчисьок долинули якісь звуки з підвалу… Хтось шкріб двері. Потім почулося гарчання — і знову: шкряб-шкряб.

— Собака… — в Інтара дрижаки по шкірі побігли. — Там вона…

Він поквапливо вихопив зі згортка найтоншу кісточку, з натугою пропхав