Читати книгу - "Борги нашого життя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я зараз приготую вам постіль, — почув її голос.
— Ви просто не уявляєте, який я вам вдячний. І якщо ви не проти — я наллю собі ще чарку…
Жінка знизала плечима:
— Та хоч і все — у мене однаково нема кому пити. А ваші речі я зараз виперу і повішу сушитися.
— І за це я вам постараюся віддячити. Згодом, коли дістануся міста. Мене, до речі, звати Андрій.
— А мене Марія.
— За вас, Маріє, — мовив я, піднімаючи чарку, після якої вже не міг говорити. Просто притулився до стіни і спостерігав, як жінка готує мені постіль, як здивовано розглядають мене діти, що повернулися знадвору. А потім я заснув.
Прокинувся від того, що мені в обличчя било світло. Якийсь час не міг зрозуміти, де я, і лежав у ліжку, прокручуючи в голові події останніх днів. Зрештою, встав з ліжка і, позбиравши з печі свій випраний і висохлий одяг, швидко одягнувся та й вийшов до Марії, що поралась у великій кімнаті господи.
— Доброго ранку, — привітався я.
— І вам доброго, — кивнула головою вона. — Як спали?
— Чудово.
— Ну і добре. Ось на столі сніданок.
— Дякую.
Я сів за стіл і почав снідати.
— Скоро буде їхати автобус у місто, можете на нього встигнути, — промовила не повертаючись Марія.
— Це було б справді непогано, — хитнув я головою. — І Маріє… я дуже вдячний за все…
— Пусте, — відмахнулася. Швидким рухом щось поклала коло мене на стіл. Це виявилися кілька паперових купюр.
— А це для чого? — здивовано перепитав я.
— На дорогу. Не знаю як у вас, а у нас за проїзд у автобусі платять гроші. Ну і в місті може знадобитися. Я коли прала вчора ваш одяг — у вас кишені були геть порожні…
— Ну так мені їх вивернули ще у місті…
— От і добре. Вам знадобиться… — вона показала на гроші.
— Дякую, я обов’язково поверну. Тільки дістануся дому…
— Не беріть до голови, — сказала жінка і вийшла у справах надвір.
Я мовчки снідав, аж поки до кімнати не вбіг знадвору хлопчик.
— Привіт, чуваче, — махнув я йому рукою.
— Пливіт, — сказав хлопчик.
— Як там телятко?
— Нолмально, — відповів той.
— Слухай, а скільки твоїй мамі років? — спитав я малого.
— М… тлидцять… Тлидцять тли, — відповів малий.
Я знизав плечима. Жінка виглядала набагато старшою за свій вік. Я скуйовдив хлопцеві чуприну і спитав, чи він слухається маму.
— Слухаюсь, — відповів той.
У цей момент зайшла жінка і сказала збиратися, бо ніби вже під’їхав автобус. Я швидко встав, помахав малому та дівчинці і вийшов на вулицю за жінкою.
— Он там, бачте, автобус стоїть, — показала вона кудись рукою в кінець порожньої вулиці. — Я з вами, вибачте, вже до нього не піду, село все ж…
— Так, звичайно, не треба, — погодився я і додав. — Щиро вам вдячний…
— Бережіть себе, — мовила жінка. Я хитнув головою на знак згоди і, намагаючись не обертатися, попростував порожньою вулицею до автобуса.
Місто зустріло мене звичною сірістю. Я вийшов на автовокзалі, купив тут-таки якоїсь кавової бурди у пластиковому стаканчику і попросив у продавчині телефон, аби передзвонити Тоні. Проте її телефон прогнозовано був поза зоною. Я все набирав і набирав номер, але байдужий голос автовідповідача за кожним разом методично повторював, що абонент знаходиться поза зоною. Зрештою, я облишив це заняття і набрав Семена. Який теж був поза зоною.
— Сьогодні точно не ваш день, — майже співчутливо мовила продавчиня, забираючи у мене телефон.
Я подякував їй за послугу, і побрів кудись, майже нічого не бачачи перед собою. Мене оточував звичний міський шум, і з’явилося дивне відчуття, що усього, що зі мною трапилося протягом останніх днів, насправді не було. Що от зараз я сяду в маршрутку, приїду до нашого дому, відкрию хвіртку і почую голоси Грінспена, Віки, Сема. А потім мені передзвонить Тоня і насварить за те, що я пропав і що їй не дзвонив. Я буду довго і плутано вибачатися і, зрештою, домовимося зустрітися ввечері. Коли зайду в дім, всі друзі, які в цей час за столом вечерятимуть, вмент обернуться до мене і спитають в один голос: «Де ти був?».
Я зім’яв у руці пластиковий стаканчик, у якому вже не було кави, і, вкинувши його у смітник, попрямував до зупинки, аби сісти на маршрутку до нашого дому. Вийшов на зупинку раніше.
Починало сутеніти, я вирішив трохи пройтися, озираючись час від часу на всі боки. Попереду з’явився знайомий паркан і обриси нашої оселі з темними вікнами. Я зайшов з боку пустиря, що межував із нашою територією, і перестрибнувши через огорожу, опинився в дворі. Навшпиньках, намагаючись
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борги нашого життя», після закриття браузера.