Читати книгу - "Борги нашого життя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Привіт, вовчику. Ти теж вибрав свободу? І йшов за мною? Дякую, тобі. Дякую, що не дав заснути тут назавжди.
Очі вовка блимнули, наче прощаючись зі мною, і його силует розтанув у темряві. Але, дивно, у тому місці, де щойно був вовк, щось і далі світилося. Це світло йшло здаля, пробиваючись крізь лісові нетрі, вочевидь, там за деревами мали бути людські оселі. Схопивсь на ноги і тихо сказавши «дякую» в бік темних хащів, в яких щезла вовча постать, рушив на світло.
Я таки вийшов до села, яке, коли б не один чи два вогника, виглядало би геть пусткою у нічній пітьмі. Навіть собаки тут не валували, може ще спали, а може їх і не було. Я пішов на вогник, що світив серед пітьми. Дійшов до однієї садиби, на подвір’ї якої горіла лампа. Відкрив хвіртку, очікуючи собачого гавкоту, але так його і не почув. Зрештою, зайшов у двір і зупинився, роззирнувся навколо. Раптом почув позад себе чиїсь кроки. Обернувшись, побачив жінку середніх літ, що пильно і трохи налякано дивилася на мене.
— Драстуйте, — мовив я.
— Драстуйте, — відповіла вона насторожено. Складалося враження, що вона ось-ось побіжить.
— Вибачте, що так серед ночі. Я заблукав, а у вас, у єдиних, тут світилося…
Жінка так само насторожено дивилася на мене. І тут я побачив, що її руки були в крові. Вона, очевидно, перехопила мій погляд, бо одразу пояснила:
— Теля тільки-но народилося. Приймала пологи…
— Ясно, — кивнув. — А то аж налякався.
Очевидно останні мої слова трохи заспокоїли жінку.
— І довго лісом ходили?
— Так, — похитав головою. — Довго…
— Я чула з лісу гавкіт собак вчора вдень, там, мабуть, полювання було. Ви не звідти? — мовила вона, уважно глянувши на мене.
Я зам’явся на хвилю:
— Ну, мабуть, я до цього трохи причетний. Правда, якщо бути чесним, я не полював, скоріше навпаки, але це довга історія…
Жінка ще раз уважно глянула на мене, але щось після моєї останньої відповіді у ній перемінилося, здається тепер вона дивилася на мене не насторожено, а співчутливо.
— Ви певно голодні? — запитала вона.
— Ну… — протягнув я, раптом усвідомивши, що дуже голодний. — Чесно, був би вам дуже вдячний, коли б…
— Ну, то йдіть до хати. У мене не ресторан, але варена бульба і хліб знайдуться.
— Дякую. Дуже дякую…
Жінка завела мене до будинку, досить бідної селянської господи. Коли я зайшов, очевидно зачувши наші голоси, з ліжок підвелися дівчинка і менший хлопчик, які спросоння запитально дивилися на мене.
— Дядя заблукав у лісі, — мовила вона, пояснюючи їм мою з’яву.
— Дядя заблукав, як тато? — спитав хлопчик.
— Спіть, — замість відповіді сказала жінка. — Чого повставали?
І, вже повернувшись до мене, додала:
— Я зараз швиденько підігрію вам попоїсти, а ви поки скидайте з себе весь цей одяг. Он як дрижаки б’ють.
Малий спитав, чи народилося вже телятко і, отримавши ствердну відповідь, почали з дівчинкою збиратися, щоб подивитись. Жінка, зайшовши до сусідньої кімнати, повернулася з чоловічими речами — сорочка, штани, светр…
— Переодягніться, ви геть мокрі, — простягла вона мені речі. — Думаю, вам підійде.
— Дякую, — кивнув я головою. — Але ж це — чиєсь?
— Чоловікове. Його вже три роки як немає…
— Співчуваю. Що з ним трапилося?
— Пішов до лісу і пропав безвісти…
— Звертались до міліції?
— Звичайно. Хоча що тут міліція зробить. Ви ж самі все бачили… — глянула вона на мене з таким притиском, що я відвів очі.
— Розумію… — тихо мовив я.
Я вийшов у коридор, аби переодягнутися, а коли знову зайшов до кімнати, то побачив, що господиня поставила на столі вечерю — яєчню, підсмажене сало, квашені огірки. Довго припрошувати мене не довелося, за мить я сидів за столом і наминав за обидві щоки. Господиня дістала і пляшку самогону, якого налила мені щедрою рукою майже повний гранчак.
— Випийте як ліки, — мовила вона. — Вам зігрітися треба.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борги нашого життя», після закриття браузера.