Читати книгу - "Аптекарка"

Він у розпачі закотив очі до неба.

— Ну що ж, зціп зуби й терпи! — сказала я, зловтішаючись.

Посидівши біля нього якийсь час, я знову захотіла побалакати. Чи варто розповідати йому продовження історії Дітерового гніву? Левін дав зрозуміти, що він уже все знає. Він написав на аркуші паперу, що приходив полісмен, щоб його допитати, але зрозумів, що Левін не може висловлюватися. Та все ж поліцейський прохопився, що й Дітер тяжко поранений і зараз перебуває у тій самій лікарні у відділені інтенсивної терапії.

— Він виживе? — запитала я.

Левін цього не знав.

Я показала свої сліди на шиї, Левін оцінююче кивнув. Ми зараз були товаришами у нещасті. Про батьківство говорили настільки ж мало, скільки й про розлучення.

— Тобі щось принести? Книжки, сік, пудинг? — запитала я.

Левін написав: «Путівники, комікси, щось некисле пити, може, банановий сік».

Я пообіцяла все виконати.

Тоді подалася до реанімаційного відділення неподалік. Чергова сестра нічого не розповіла мені про прогнози одужання, натомість пояснила, що до щойно прооперованих пацієнтів відвідувачів не пускають.

Прийшовши додому, я зразу ж зателефонувала Павелу.

— Нам приїхати до тебе чи ти прийдеш до нас? — запитав він.

Дітям у мене було добре: на щастя, у мене ще залишилося молоко та какао-порошок, а у зв’язку з порою року — ціла купа різдвяних смаколиків.

Лєне та її брат Коля з допомогою батька зробили сніговика. Тамерлан з недовірою намотував довкола нього кола.

— У тебе є сани? — запитав мене Коля.

Вони в мене були, але поблизу не було підхожої гірки.

Це наштовхнуло Павела на ідею провести з дітьми кілька днів у горах.

— Хочеш з нами? — запитав він.

З радістю, але довга їзда автомобілем у Швейцарію чи Австрію мене відлякувала.

— У цьому немає потреби, — сказав Павел. — Я теж не великий спортсмен, тож мені вистачить просто покататися з дітьми на санах, а цим можна займатися і в Оденському лісі. Це пішло б їм обом на користь після перенесеного кору.

Ми довго не барилися, адже шкільні канікули добігали кінця.

Павел поїхав на один із кліматичних курортів. На стоянці сніг не був сліпучо-білим через вихлопні гази, які залишили на ньому свій слід, що скидався на корицю на цукровій пудрі, а піднята зі споду земля нагадувала шматочки тертого шоколаду. У пориві до дій ми вискочили з авто й одразу ж завмерли, щоб глянути у далечінь. На горизонті гори ставали світлішими, зимові барви ще ніжнішими, дуга за дугою здіймалися пагорби. У білих полях спали сірі яблуні, які разом із зеленими кущами ожини та червонувато-коричневим буковим листям трішки оживляли пейзаж легким кольором. Темні ялинки, чорні ворони та стіна кладовища.

Ми мандрували м’якими горбками, перелазили через паркани для худоби, дозволяли дітям балансувати на повалених стовбурах, а потім у порослій мохом хатині ділилися желейними ведмедиками. Павел пояснював синові, якому, до речі, було не вельми цікаво, як можна визначати сторони світу за зеленим вітряним боком стовбура дерев, демонстрував таблицю поширених у цих краях співочих птахів і разом із дітьми довбав на шматки замерзлі калюжі. За нами слідувала сойка.

Озирнувшись назад, я із задоволенням подивилася на наші різні сліди: для слідопита — ознака щасливої маленької сім’ї.

Наприкінці нашої довгої прогулянки діти попросили, щоб ми тягли їх на санчатах. Насамкінець ми опинилися в теплому кафе й грали у гру: я бачу щось, чого ти не бачиш.

Коли всі відгадали червоні, зелені та ще казна-які предмети, Павел став запевняти, що бачить щось золоте.

Ми даремно намагалися відгадати.

— Це серце Гелли, — сказав він, але малеча почала протестувати:

— Так нечесно!

Моє золоте серце вискакувало з грудей.

Роземарі бурмотіла:

— Яке? Золоте? Я зараз вибухну зі сміху! Ти, звісно ж, повелася на такі банальності!

— Хто з вас, — звернувся Павел до дітей, — хоче в мою кімнату, а хто до Гелли?

Я побоювалася чогось такого.

Діти подивилися на мене, але тактовно промовчали. Тоді Лєне сказала.

— Я хочу до тата.

Хлопчик у свої шість років був уже надто ввічливим, щоб відмовитися від мого товариства.

— Краще нехай дорослі сплять в одній кімнаті, а діти — у другій.

Ми з Павелом перезирнулися. Мабуть, я кивнула занадто швидко.

Хоч ми й спали в одній кімнаті, але не одне з одним. Ми довго теревенили, немов давно були подружжям, а тоді Павел вимкнув світло. Посеред ночі я відчула, як хтось пробрався до мене в ліжко. То була Лєне. Я увімкнула світильник край ліжка й побачила Колю, який спав біля свого тата.

Я попросила переказати Левінові, що мене кілька днів не буде. Напевно, це його розізлило, але краще зробити щось добре для моєї дитини. Три дні в снігах, довгі прогулянки та обідній сон і справді пішли на користь.

Коли у свій перший робочий день я знову сиділа біля ліжка Левіна, він уже міг шавкотіти свої обвинувачення. Він не питав, де мене носило, але скаржився на своє беззубе життя. Через два дні його відпустять додому, але попереду на нього чекав візит до стоматолога.

— А як там Дітер? — запитала я.

Хоч яким би дивним це видавалося, але Левін його