Читати книгу - "Чарівні створіння"

Ми пішли за Маріан назад до центральної стійки й звалили всі книжки у візок.

— Не вірте всьому, що чуєте, докторе Ашкрофт.

— Будь ласка: просто Маріан.

Я ледве не впустив книжку. Маріан була доктором Ашкрофт майже для всіх у місті, крім моїх рідних. Ліна на диво швидко опинилася у колі її найближчих знайомих.

— Маріан, — усміхнулася Ліна.

Крім Лінка й мене, Маріан була першою, хто дав Ліні відчути славнозвісну південну гостинність. Аутсайдер привітав аутсайдера.

— Я тільки хотіла б уточнити: коли ти розбивала вікно мітлою, то часом не вимела все наступне покоління ДАР? — Маріан почала опускати жалюзі й жестом попросила, щоб ми допомогли.

— Звісно, ні. В іншому разі про цю історію не було б кому розповідати.

Маріан, обіймаючи Ліну, закинула голову й розсміялася.

— З почуттям гумору в тебе все гаразд, Ліно. А в цьому місті воно тобі знадобиться.

— Я справді чула багато жартів, — зітхнула Ліна. — Переважно про мене.

— Так, але… Розум переживе владу.

— Це Шекспір? — я вже почувався дещо зайвим.

— Близько. Сер Френсіс Бейкон. Хоча, якщо ти з тих, хто думає, що саме він написав Шекспірівські п’єси, то, гадаю, ти вперше не помилився.

— Здаюся.

Маріан скуйовдила мені волосся:

— А ти виріс на добрих півметра відтоді, як я бачила тебе востаннє, І. В. Чим тільки Амма тебе годує? Пиріг на сніданок, обід і вечерю? Здається, ми не зустрічалися років сто.

— Знаю, вибачте, — звів я на неї очі. — Просто мені чомусь не хотілося… читати.

Маріан знала, що це неправда, але зрозуміла, що я намагався сказати. Вона підійшла до дверей і перевернула табличку з напису «Відчинено» на «Зачинено». Потім замкнула двері, і клацання замка нагадало мені про батьків кабінет.

— Я гадав, бібліотека відчинена до дев’ятої.

Якщо це не так, то моє алібі для відвідування Ліниного будинку виявиться недійсним.

— Не сьогодні. Головна бібліотекарка щойно оголосила вихідний на честь Дня бібліотеки Гатліна. Ну так їй захотілося, — Маріан підморгнула. — Зухвала бібліотекарка.

— Спасибі, тітко Маріан.

— Знаю, що ви б не прийшли, якби у вас на те не було підстав, і підозрюю, що ця підстава — небога Рейвенвуда. Отже, може, ходімо у підсобку, заваримо чайничок чаю і наколотимо бурю у склянці? — Маріан любила гратися зі словами.

— Насправді у нас до вас радше запитання, — сказав я, застромляючи руку в кишеню з медальйоном у хустці провидиці Сулли.

— Завжди питай. Іноді запам’ятовуй. Ніколи не відповідай.

— Гомер?

— Еврипід. Пора тобі дати хоч одну правильну відповідь, І. В., а то мені доведеться піти на шкільні методичні збори.

— Але ж ви самі щойно сказали: ніколи не відповідай.

Вона відчинила двері з табличкою «Приватний архів».

— Я таке казала?

Як і Амма, Маріан була гострою на язик. Ну, як будь-яка гарна бібліотекарка.

І як моя мама теж.

* * *

Я ніколи не був у приватному архіві Маріан, у підсобці. В принципі, я не знаю нікого, крім мами, хто бував би тут. Це була їхня схованка, тут вони писали й проводили дослідження, влаштовували свої посиденьки. Сюди не заходив навіть мій тато. Я пам’ятаю, як Маріан зупинила його на порозі, коли мама досліджувала якийсь історичний документ:

— Без сторонніх — значить без сторонніх.

— Це бібліотека, Маріан. Бібліотеки створені для того, щоб поширювати знання й робити їх загальнодоступними.

— Тут бібліотеки були створені для того, щоб спілці анонімних алкоголіків було де зустрічатися потому, як їх вигнали баптисти.

— Маріан, не сміши. Це ж просто архів.

— Вважай, що я не бібліотекарка, а божевільна учена і там моя секретна лабораторія.

— Ти таки божевільна. Та ви ж удвох просто сидите над клаптиками спорохнявілого паперу.

— Якщо довіриш свої таємниці вітру, не звинувачуй його в тому, що він відкриє їх деревам.

— Халіль Джебран, — миттєво відповів батько.

— Троє здатні зберігати таємницю, якщо двоє з них мертві.

— Бенджамін Франклін.

Врешті-решт навіть тато облишив спроби увійти до їхнього архіву. Ми просто поверталися додому й з’їдали по шоколадному морозиву з горіхами, і після цього я завжди думав про маму й Маріан як про невідворотну силу природи. Уявляв — як казала Маріан — двох божевільних учених, скутих у лабораторії ланцюгами. Вони писали книжку за книжкою, їх навіть одного разу номінували на премію «Голос Півдня» — південного еквівалента Пулітцерівської нагороди. Тато страшенно пишався мамою, ними обома, навіть незважаючи на те, що ми самі залишалися в їхній тіні. «Найсвітліший розум» — так тато зазвичай називав маму, особливо коли вона була в процесі створення нового проекту. Зазвичай у ці миті вона занурювалася у власний світ, але здавалося, що саме такою він любив її найбільше.

Й от тепер у приватному архіві був я, щоправда, без мами і тата, і навіть без порції морозива. Деякі зміни відбувалися занадто швидко, особливо для міста, яке ніколи не змінювалося взагалі.

Це була темна задушлива кімната без жодного вікна, оббита вагонкою і розташована в одній з найстаріших будівель міста. У центрі кімнати паралельними рядами стояли чотири дубові столи. Стіни були вщент заставлені книжками: «Артилерія Громадянської війни й боєприпаси», «її величність бавовна: біле золото Півдня». З висувних шухляд металевого стелажа стирчали рукописи, а меншу кімнатку в глибині архіву переповнювала картотека.

Маріан заметушилася біля чайника й електричної плитки. Ліна підійшла до стіни, де висіли струхлявілі засклені мапи Гатліна — мабуть, ровесниці Сестер.

— Дивись — Рейвенвуд, — Ліна провела пальцем по склу. — А це — Ґрінбраєр. На цій карті набагато краще видно межі маєтків.

Я пройшов у найвіддаленіший куток кімнати, де стояв самотній стіл, вкритий тонким шаром пилу й павутиння. На ньому розгорнув свої сторінки старий статут Історичного товариства з обведеними іменами й устромленим між сторінками олівцем. Зроблена з кальки мапа була накладена на мапу сучасного Гатліна, начебто хтось задумав викопати старе місто з-під нового. А поверх усього цього лежала світлина портрета з передпокою в будинку Мейкона Рейвенвуда.

Жінка з медальйоном.

«Женев’єва. Це має бути Женев’єва. Ми повинні сказати їй, А. Ми повинні запитати».

«Ні, не можна. Ми не можемо нікому довіряти. Ми навіть не знаємо, чому в нас бувають видіння».

«Ліно. Довірся мені».

— А що це тут таке, тітко Маріан?

Поглянувши на мене, вона помітно засмутилася:

— Це був наш останній проект. Наш з твоєю мамою.

«Навіщо мамі знадобилася фотографія картини з Рейвенвуда?»

«Не знаю».

Ліна підійшла до столу й узяла світлину.

— Маріан, а що ви збиралися робити з цією картиною?

Маріан передала