Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

— Знаєте що, — зупинився Головацький. — Просвіта повинна стати для народу світанковою зорею, — адже так? Тому й назвім наш майбутній альманах — «Зоря»!

— Згода. — Маркіян взяв Якова за плече. — «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде», — співається в пісні. Спочатку місяць, а потім сонце… А я напишу для альманаха оповідання про Олену, яку викрадав з весілля недоносок пана Скарбка.

Весело шуміла Дідушкова річка, допадаючи до устя двох Черемошів — Чорного й Білого: один вибігав з гір, а другий повертав з долів. Весело стало хлопцям від того, що дійшли до згоди, і вони, не змовляючись, побігли до річкового плеса, що зеленіло внизу.

Зупинилися перед капличкою при красноїльській дорозі. Біля неї сидів жебрак, він тримав у руках перевернуту крисато, на дні якої жовтіли мідяки.

— Пожертвуємо з нашої каси — за згоду, — сказав Маркіян, сягнув до кишені і враз сахнувся назад, а Вагилевич зблід. Кудлатий брудний старець з оголеними заструпленими руками, з важким, зарослим, морщинистим лицем дивився на хлопців ненависним поглядом.

Юріштан упізнав Івана й Маркіяна.

— Хе, — прохрипів, — науку свою знов несете в гори? Нє–є, то марно, паничі, марно! Тутешньому хлопові, опріч гарапника, нічого більш не треба…

Він проводив їх злими очима і довго хихотів услід.

Ген аж за плесом отямилися друзі.

— Надто добрий наш народ, — промовив Маркіян. — А розбійники знаходять притулок у вівтарі його храму…

Розділ дванадцятий

Ясьо Сакрамент назавжди покинув кав'ярню «Унтер цвайундфірціг», — його прогнала шинкарка, коли дізналася, що він побратим того велетенського ґевала, який виплюснув пунш в обличчя полковникові Брейнделеві, а потім ще й побив його, за що сидить у криміналі.

Вона, та тлуста шинкарка, довідалася про це від самого Яся. Надто печальні нуги виводив музика на своїй саморобній скрипці, і хоч тужливі мелодії заманювали до шинку більше клієнтів, ніж веселі, все ж зацікавила її причина такої різкої переміни в настрої скрипаля. А ще часто плакав Ясьо: він не схлипував, не голосив, — тільки великі сльозини самі стікали одна за одною сивими, мов соляна ропа, бульбахами і скапували на долівку. Несила було дивитися на ту його тугу.

Ну, а Ясьо, який за своє життя ні разу не сказав неправди, виклав шинкарці геть усе, що знав про Міхала Сухоровського, і тяжко за свою довірливість поплатився: товстуха, довго не думаючи, виштовхала Яся за двері, — таж за цього грайка, що з бандюгами справу має, поліція їй таку авантуру зробить, що й кав'ярню доведеться закривати, і йди тоді з довгою рукою на Гетьманські вали!

Ясьо не впирався, його лише дуже здивувало, що хтось чомусь на нього кричав, ще й у плечі стусана всадив, — такої зневаги ніколи не зазнавав: він досі приймав від людей тільки ласку, навіть жовніри й поліцаї всміхалися до нього, давали келишок горілки, недопалок, а іноді й по плечу добродушно поплескували.

Він довго стояв на тротуарі, дивився на зачинені двері кав'ярні й намагався збагнути, що трапилося, за віщо його вигнали, але що натура в Яся була високооптимістичною і він у всьому намагався бачити ліпше, ніж є, вирішив про себе, що нема злого, аби на добре не вийшло. Ясьо був фаталіст, отож подумав, що в цьому випадку не обійшлося без вищого втручання: а може, якби він був ще трохи постояв у кнайпі, щось би з ним лучилося погане. Ну, приміром, посковзнувся б на мокрій долівці, впав би і зламав ногу або розбив скрипку, чи, не дай Боже, забагато дали б йому випити і він обригав би якогось фацета, — багато чого могло і, певно, мало трапитися з ним у кав'ярні, а Провидіння втрутилося, і він тепер у повній безпеці.

Але треба було подумати, як жити, чей не піде Ясьо жебрати.

Він довго думав, стоячи на бруку із скрипкою в опущеній руці, і врешті прийшла до нього рятівна думка: Ясьо гратиме по дворах!

І як він до такого раніше не додумався, — це ж не слугувати в смердючій корчмі пиякам і підмальованим повіям, які за пугарем найдешевшого вина годинами вичікують клієнтів. У дворах на лавочках сидять поважні люди, які, можливо, й не знають, що взагалі існують на світі брудні пияцькі заклади; у тих дворах, немов у глибокій криниці, звук аж дзвенить і б'ється у вікна, що ніби бджолині соти дивляться на тебе своїми комірками; від музики вікна самі розчиняються, і десятки, сотні голів визирають з них, а більше всього янгольських — дитячих, і капають униз крейцери, дзенькають, вдаряючись об брук, а він, Ясьо, грає, грає і втішає людей, і славить небо, що заглядає у глибоку криницю синьою латочкою.

Грай, скрипко, грай крізь цілу ніч,

І серце край, щоб — сльози з віч,

Хай струни рвуться, гарячі сльози ллються,

За гру таку я радо вмру…

Це була насправді прибуткова праця, з вікон так і сипалися мідяки, дітлахи вибігали у двір і подавали крейцери Ясеві в руку, він очима показував на кишені, і повнились вони, тяжіли, обтягали поли каптана.

Ясьо не знав, що робити з грішми, він зрадів, коли одного вечора побачив біля себе Арона. Трафікар підійшов, став поруч, ніби вони з Ясем давно домовились зустрітись, і запитав словами з Тори:

— Чим ця ніч відрізняється від інших ночей?

Ясьо не вмів відповісти, а що відрізняється — знав: хоча б тим, що вчора біля нього не було Арона, а нині він є.

Арон задавав це питання щовечора. Вони обидва ходили по дворах, Ясьо грав, Арон збирав мідяки у скрипковий футляр, потім заходили разом обідати до Каськи на Рури; Ясьо вже знав, що Арониха померла і пан Курковський поховав її задарма; потім западав вечір, вони удвох ішли ночувати до Аронової халупки над Полтву, і тоді трафікар запитував:

— Чим ця ніч відрізняється від інших ночей?

Ясьо звик до цього питання. Він і до Арона дуже швидко звик, — з ним було добре: обидва мовчали цілий день, але удвох мовчати виявилося набагато легше, ніж самому, та коли вечоріло і Арон ще продовжував німувати, Ясьо нетерпляче позирав на трафікаря, йому було любо чути цю єдину мовлену фразу, яка підсумовувала прожитий день. Ясьо розумів, чим відрізняється, але витлумачити не міг, проте трапилося так, що відповідь прийшла сама.

Якось Арон помітив, що Ясьо хоче чимшвидше