Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

— Хіба я про це не казав? — здивувався Гнат Романюк.

— Ще ні, панотче.

— Йду розповісти, — мовив гуцул, — добрим руським людям і цареві, щó бачив я у Ватикані, що бачив я в Європі, в Польщі, на Вкраїні. І чого не хочу бачити в Москві…

— Чого ж не хоче пан канонік бачити в Москві? — питав Пампушка. — Що єгомость бентежить?

— Біля московського престолу, кажуть, уже купчиться німота — і шведська, і гольштинська, і голландська: повен царський двір…

— Вам хіба не все одно, панотче?

— Я мушу попередити царя, що ксеноманія… чужобісся тобто… це неміч смертоносна, яка вже зачумила всіх слов’ян… — І він, звично обмацуючи бурштинові зерна, хутко й неголосно заговорив: — Жодна сім’я під сонцем споконвіку не зазнавала такої кривди, як ми, слов’яни, від німців… Звідки голод? Звідки злидні? Звідки утиски? Куди йдуть наші сльози, піт, мимовільні пости? Все це пропивають купці заморські, чужинні полководці та різних держав посли…

І знов тихо стало в домі єпископа.

А Романюк провадив далі:

— Іноземні купці тримають скрізь комори з крамом, відкупи та промисли всякі, купують задешево наші багатства, а нам товари возять дорогі й непотрібні… Де пригожі задля торгу береги, все це німота захопила, відігнавши слов’ян од морів — від Балтії, Ядрану, від Егейського, від Чорного й Азовського, і від річок, запроторивши всіх нас у поле широке — потом поливати його, орючи! Кров’ю поливати його, воюючи…

І Романюк на хвилинку замовк, приголомшивши мирославців таким широким плином прикростей.

— Злоба і ненависть! — тоненько просурмив пан Хівря.

— Еге ж, — погодився Гнат Романюк. — Злоба і ненависть.

— Вони вас засліпили, отче, — зітхнув пан Хівря.

І навіть змахнув сльозу.

А гуцул посміхнувся. І знову, з тим же запалом, заговорив:

— Часом і добре щось приносять чужоземці в нашу хату. Але ж нічого — задарма, вимагають розплати сторицею. Лікарюють, варять скло та порох, копають руди, ллють гармати, а нас, невігласів, навчити не хотять.

Він дихав тяжко, аж постарів раптом, цей сивий, але ще моложавий і дужий чоловік, бо кожне слово, передумане тисячі разів, знову й знову ранило його самого, і він поблід, і голос йому став тремкий, а очі палали натхненням і гнівом:

— А інші похваляються якоюсь потаємною наукою, невідомою на Русі, але ж вони й самі не мають нічогісінько, оті бундючні зайди, крім суєтних звань магістрів та докторів, але все це мана: розумні чужоземці — німці, франки, тальяни, що вигадали й друкування книг, і термометри, і годинники, і гравірування, і гармати, вони сидять у себе вдома, прославляючи трудом свою вітчизну, а до нас приходять шукачі пригод, охочі до легкого хліба, злодюги й завойовники, які нам кажуть, буцім ми без них не здатні ні до чого, і всі землі слов’янські сповнює силенна сила пустих писак, і множаться при наших дворах королівських, царських та гетьманських — зажерливі чужинні царедворці, які, мов голодна черва, жеруть усе слов’янське!

Вихопивши з китайської вази на столі запашний листочок кануперу, сивоголовий горянин розтер між пальцями, вдихнув його неповторимий дух і хотів був продовжувати, але обозний недовірливо спитав:

— І ви про все це, отче, скажете московському цареві?

— Доведеться. Я скажу про небезпеку. І про єдиний порятунок, щоб не втонути в чужинному морі: тримайся, царю, України! Але тримайся, а не тримай! — в цупких руках твоїх бояр, та здирачів, та шинкарів з орендарями, що набивають государеву казну сльозами й потом… Деякі ж твої бояри, царю, так запопадливо натоптують свої кишені, що декому здається вже, ніби під руським царством жити — поганше є мучительства турецького. Ось чому немало посполитих українців потрапили під стяги зрадника Пихатого…

— Такі слова — цареві?! — жахнувся пан Купа.

— Я до нього йду, бо вірю… в правду.

— І тобі не страшно? — спитав боярин Шутов, що вже прокинувся і слухав його мову.

— Страшно. Але… мушу!

І Романюк замовк, задумався, бо й справді, він робив, що мусив, що веліла совість, що веліла любов до народу, до простих людей.

Він же й не думав тоді, щó буде з ним самим, хоч потім усе й склалося препогано.

25

Чи то передчуття недоброї будучини, а чи якась турбота нинішнього дня роз’ятрювала душу, але Гнат Романюк стояв хвилинку мовби не в собі.

Владика поглядав на нього й розумів, що це не втома. І не роздум. І не спогад. І не хмари майбутнього.

— На вашому чолі — турбота, домінус Ігнатій, — сказав єпископ. — Зарадити я можу? Га? Скажіть!

— Клопіт пана Романюка, — раптом скочив Пампушка, — чи не краще б осягнути після ради?

Та Мелхиседек перепинив:

— Кажіть-но, пане Романюче.

І гуцул сказав:

— Гетьман оце тепер на мене розлютився ще й за те, що в його війську я підмовляв слов’ян, найманців вашого недоляшка, і кільканадцятеро сербів і поляків перейшли зо мною в Мирослав. Але…

— Що з ними сталося? — стурбовано спитав єпископ.

— Оцей ось пильний пан, — кивнув Романюк на Пампушку, — звелів усіх завдати в холодну.

— Чим же вони завинили? — спитав Мелхиседек. — За віщо ти їх кинув до тюрми?

— Аби нічим не встигли завинити, — повів плечем обозний. — Щоб далі од гріха, я їх уже звелів… — І пан Демид Пампушка зробив рукою біля шиї рух, який не міг нічого більше означати, тільки зашморг.

Верховинець страшенно зблід.

— Який диявол це тобі порадив?! — скрикнув єпископ.

— Пес! — кидаючись до виходу, гарикнув Романюк.

— Доміне! — услід йому гукнув єпископ.

— Прощавайте! — вибігаючи, відповів гуцул.

— Припиніть мерщій страту! — звелів Мелхиседек куценькому ченчикові. — Та швидше ж!

— Я швидко, ваше преосвященство, — відповів отець Зосима, ледве пересуваючи ноги, і дрібним кроком почовгав до порога.

— Диба, як муха в сметані, — сердито буркнув Глек та й кинувся геть.

Випереджаючи ченця, з кімнати вискочили за Романюком і Михайлик з матінкою.

За ними — ще люди.

Лиш потім — ченчик, який, з вельми великим почуттям власної гідності, як те й бува в усіх келійників, прочимчикував у двері, де намальована була прекумедна парсуна Козака Мамая, схожа чимось на голландські жанрові картини того часу.

Куценький ченчик, скинувши оком на тую парсуну, завше люто плювався.

Сплюнув, ступаючи повагом з архієрейського дому, й тепер.

26

Ані в казці сказати, ні пером списати, який там учинився шарварок, яка там знялась буча на тій раді, аж кольорові шибки забриніли, бо ж загомоніли обурені мирославці.

Та й не тільки в покоях єпископа.

А й на Соборному майдані.

І по всьому місту.

Люди мерщій посунули на базар,