Читати книгу - "Консуело"

голос, звернулася вона до племінника, — те, що дійсно сталось або мало статись (адже завдяки дивному випадку, ваші фантазії збувалися), то загибель цього бридкого напівзасохлого дуба не буде для нас великою втратою: з ним і зі скелею, що він отіняє, пов'язано в нас стільки фатальних спогадів, що належать історії.

— А я, — зі жвавістю додала Амалія, задоволена, що може нарешті дати волю своєму язичку, — була б дуже вдячна грозі, якби вона позбавила нас цього жахливого дерева-шибениці, гілки якого нагадують кістяки, а зі стовбура, що поріс червоним мохом, немовби сочиться кров. Жодного разу не проходила я повз нього ввечері без здригання: шелест листя завжди так моторошно нагадував мені передсмертні стогони й хрипи, що, передавши себе в руки Божі, я втікала звідти без оглядки.

— Амаліє, — знову заговорив молодий граф, уперше за багато днів поставившись із увагою до слів двоюрідної сестри, — ви добре зробили, що не проводили під «Гуситом» цілі години й навіть ночі, як це робив я. Ви б побачили й почули там таке, від чого у вас кров застигла б у жилах і чого ви ніколи не змогли б забути.

— Замовкніть! — скрикнула молода баронеса, здригнувшись і відсахнувшись од столу, на який обперся Альберт. — Я зовсім не розумію вашої нестерпної забави — наганяти на мене жах щоразу, як ви зволите розкрити рот.

— Дай Боже, люба Амаліє, щоб ваш кузен говорив це тільки заради забави, — лагідно зауважив старий граф.

— Ні, батьку, я говорю вам цілком серйозно: дуб на скелі Жаху звалився, розколовся на чотири частини, і ви завтра ж можете послати дроворубів розрубати його. На цьому місці я посаджу кипарис і назву його вже не «Гуситом», а «Покаянним»; а скелю Жаху вам давно треба було назвати «скелею Спокути».

— Досить, досить, сину мій, — мовив старий у страшенній тривозі, — віджени від себе ці сумні картини й полиши Богові судити людські діяння.

— Похмурі картини канули у вічність, батьку мій: вони перестали існувати разом з дубом — знаряддям катування, що його грозовий вихор і небесний вогонь стерли на порох. Замість кістяків, що розгойдувалися на ньому, я бачу квіти й плоди, які колише зефір на гілках нового дерева. А замість чорної людини, яка розводила щоночі багаття під «Гуситом», я бачу, батьку, чисту, світлу душу, що ширяє над нашими головами. Гроза розвіюється, і, мої дорогі рідні, небезпека минула, мандрівники тепер у безпеці. Дух мій спокійний. Строк спокути минає. Я почуваю, що відроджуюся до життя.

— О сину мій улюблений! Якби це було так! — з глибокою ніжністю промовив схвильованим голосом старий. — Якби тільки ти міг позбутися всіх цих привидів і примар, які терзають тебе! Невже Господь пошле мені таку милість — поверне моєму любому Альбертові спокій, надію й світло віри?

Не встиг старий договорити ці ласкаві слова, як Альберт тихо схилився над столом і, здавалося, раптово поринув у безтурботний сон.

— Тільки цього ще не вистачало! — сказала юна баронеса, звертаючись до батька. — Засипати за столом! Дуже люб'язно, нічого сказати!

— Цей раптовий і глибокий сон видається мені благодійною кризою, після якої в його стані має настати хоча б тимчасове поліпшення, — сказав капелан, з цікавістю дивлячись на молодика.

— Нехай ніхто з ним не заговорює й не пробує його будити, — наказав граф Християн.

— Боже милостивий, — склавши набожно руки, гаряче молилася каноніса, — здійсни його пророкування, і нехай день його тридцятиріччя стане днем його повного видужання!

— Амінь! — благоговійно закінчив капелан. — Піднесемо ж серця наші до милосердного Бога, — продовжував він, — і, склавши йому подяку за прийняту нами їжу, будемо благати його про зцілення цього шляхетного молодого чоловіка, предмета наших спільних турбот.

Усі підвелися для вдячної молитви й мовчки продовжували стояти, молячись кожне про себе за останнього з роду Рудольштадтів. Старий Християн був такий схвильований, що дві великі сльози скотилися по його побляклих щоках.

Старий граф уже наказав своїм вірним служникам перенести сплячого сина в його покої, як раптом барон Фрідріх, палко бажаючи хоча б чимось виявити турботу про любого племінника, радісно і якось по-дитячому зупинив його:

— Знаєш, братику, мені спала на думку вдала ідея! Якщо твій син прокинеться в себе на самоті після якого-небудь кепського сну, його знову можуть обсісти різні похмурі думки. Накажи перенести його до вітальні й посадити в моє велике крісло: для сну немає кращого за крісло у всьому будинку. Там йому буде навіть зручніше, ніж на ліжку, а прокинеться він біля каміна, що весело палає, серед близьких, дружніх облич.

— Це правда, — відповів граф. — Його дійсно можна перенести до вітальні й покласти на великий диван.

— Після вечері дуже шкідливо спати лежачи, — заперечив барон. — Повірте, я це знаю з досвіду. Його треба посадити в моє крісло. Так, так, я неодмінно хочу, щоб він відпочивав саме в моєму кріслі.

Християн зрозумів, що відмовити братові значило б серйозно засмутити його; і молодого графа посадили в шкіряне крісло мисливця, причому сон його був такий близький до летаргічного, що він навіть і не відчув цього. Барон же із сяючим, гордим виглядом сів в інше крісло й почав гріти ноги біля вогню, гідного стародавніх часів, тріумфально посміхаючись щоразу, коли капелан повторював, що цей сон має подіяти на графа Альберта найблаготворніше. Добряга збирався пожертвувати не тільки своїм кріслом для племінника, але й самим пообіднім сном, щоб разом з усіма оберігати його спокій, але через чверть години до того освоївся зі своїм новим кріслом, що хропіння його почало заглушати останні перекоти грому, що затихали вдалині.

Раптом загудів великий дзвін замку, в який дзвонили тільки у разі незвичайних відвідувань, і незабаром старий Ганс, найстарший зі служників, увійшов до кімнати, тримаючи в руках великий конверт. Він мовчки подав його графові Християнові й вийшов до сусідньої кімнати, очікуючи наказів свого пана. Граф Християн розпечатав листа і, глянувши на підпис, передав його племінниці із проханням прочитати вголос. Сповнена цікавості й нетерпіння, Амалія підійшла ближче до свічки і прочитала вголос таке:

«Високоповажний і ласкавий графе!

Ваша ясновельможність виявили мені честь, попросивши мене зробити Вам послугу. Цим Ви ощасливили мене ще більше, ніж усіма тими послугами, які зробили мені і які живуть у моєму серці й у моїй пам'яті. Незважаючи на все моє прагнення виконати наказ Вашої ясновельможності, я, однак, не сподівався так швидко, як того б мені хотілося, знайти для цього підходящу особу. Несподівані обставини сприяють виконанню бажання Вашої ясновельможності, і я поспішаю направити до Вас