Читати книгу - "Депеш Мод. Ще одна розмова"

– Так, мабуть, не прогріється.

– То що робити будемо?

– Не знаю. Почекаємо. Колись же вона має прогрітися.

– Як знати,– кажу,– як знати.

13.30

– Там ще лишилося?

– Так,– кажу,– небагато.

– Лиши на потім, добре?

– Як скажеш. У тебе ж день народження, не в мене.

– Я не люблю свій день народження.

– Що так?

– Не знаю, я, розумієш, завжди себе дивно почував, ну, у дитинстві, вони всі навколо мене товклися і щось від мене хотіли. А день народження-то справді мій, розумієш?

– Ну.

– Зараз електричка на Вузлову піде.

13.47

– Слухай,– питаю,– а ви своїх піонерів купатися водите?

– Водимо,– говорить Карбюратор.

– А якщо вода холодна?

– А їм усе одно, вони як жаби— стрибають у крижану воду, плавають собі. Їм здорово, вони ще не розуміють, що вода холодна.

– Ніхто ще не потонув?

– Хто ж їм дасть. Тут захочеш— не потонеш. Це ж табір, розумієш?

13.52

Він розламує жовтий твердий хліб. «На,– каже,– тримай»,– я беру шматок і кладу поряд із собою на асфальт, з-за хмар нарешті проступає сонце, за пару годин вода має прогрітися, і тоді можна буде переплисти цю їхню річку й подивитися нарешті, що там— з того боку річища, яке весь цей час поруч зі мною, хоч раз переплисти й нормально все там роздивитися, гарна нагода, до речі, головне, аби вода прогрілась, останній на сьогодні потяг проїжджає повз нас, слідом за ним незадоволено тягнуться хмари, реальність зсовується в західному напрямку, ніби слайд, тепер має з’явитись наступний кадр. Карбюратор мовчки пережовує свій жовтий хліб, краплі спадають із сосен на пластикові покрівлі павільйонів, крім нас, на платформі більше нікого немає, я дивлюся на асфальт і бачу, як до мого хліба підповзає втомлений, змучений депресіями слимак, витягує свою недовірливу пику в бік мого хліба, потім розчаровано всовує її назад до панцира й починає відповзати від нас на Захід— на інший бік платформи. Я навіть думаю, що цієї дороги йому вистачить на все його життя.

Січень— травень 2004-го, Харків

Насолоджуйся тишею

(Розмова Олександра Бойченка з Сергієм Жаданом)

О. Б.: Коли вперше вийшов друком твій «Депеш Мод», я висунув таку антинаукову теорію, що майже всі (у кожному разі ті, що я люблю) прозові прориви стаються в житті письменників приблизно в тридцятирічному віці. Так було з цілою літературою «втраченого покоління», з Томасом Вулфом, із Селінджером. Зрештою— з «Рекреаціями» Юрка Андруховича. Причому часто це були не просто прозові прориви, а, так би мовити, романи-флешбеки, коли автор, ніби прощаючись із юністю, повертався на письмі років на десять назад, переживав іще раз цю юність і виписував її. Чи ти відчував щось подібне, пишучи «Депеш Мод»?

С. Ж.: Мабуть, так. Навіть не «прощаючись із юністю», а радше повертаючись до неї, згадуючи її. Коли вже виникає достатня дистанція, аби про це говорити не зсередини, а трішки збоку. Бо яка юність у тридцять? Хіба фантомна, коли ти тримаєшся за щось, чого немає. Для мене це була чудова нагода поговорити легко про якісь важливі речі. Навіть більше— вперше зрозуміти важливість якихось речей, які були в минулому. Я загалом дуже важко починав писати прозу. Ясна річ, усе почалося зі спроби написати «великий» роман, це були десь 2000–2001 роки, і з цього нічого не вийшло. Потім доволі легко написався «Біґ Мак», як такий собі щоденник-фіксація. Подорожні нотатки. А «Депеш Мод»– це вже «справжня» проза, ну, мені так видається: там, крім емоцій, є і яка-не-яка думка. Ще така річ. Знаєш, як будь-який автор, я свято переконаний, що написане мною розуміють не так. Особливо це стосується «Депеш Мод». Його від початку сприймали як таке соціальне трешове тло дев’яностих. А насправді книга ж про підлітків, такий собі типовий підлітковий роман. Чомусь про це ніхто не говорив, всі говорили про степана галябарду та рецепти вибухівки. Ну, але це таке— авторські соплі.

Як це «ніхто не говорив»? Не хочу хвалитися, але я говорив. Наш друг Богдан Задура ще в 2005 році опублікував у своїй «Творчості» мою статтю про «Депеш Мод» як, можливо, перший вдалий міський «ювенільний» роман у сучасній українській літературі. Не читав, як завжди? І, до речі, я там говорив не про соціальне тло і рецепти вибухівки, а саме про підлітків, які б’ються своїми дурними головами у відчинені двері дорослого життя.

Ні-ні, вас із Задурою я на увазі не мав. Ви мудрі й послідовні. Це я тобі як алкоголік алкоголіку кажу. Але все одно, якби мені доручили укладати шкільні програми й наказали в обов’язковому порядку включити туди «Депеш Мод», я б його позиціонував у жодному разі не як соціальний роман («зріз доби», блін), а як ніжну підліткову прозу. Себто десь так для четвертого класу. А описані там дев’яності були б, скоріше, бонусом для уроків краєзнавства.

Зате сьогодні мені б якраз хотілося почути, що ти думаєш про ті «кляті дев’яності». Тільки перед тим— про тебе тридцятирічного.

Мені здається, саме на момент написання цієї книги зі мною відбувалися якісь дуже важливі речі. Скажімо, мене почало цікавити ще щось, крім власної персони. Мабуть, саме це і є необхідним для написання прози. Доки ти цікавишся виключно собою, можеш писати хіба що поезію. Та й то хіба лише римовану. Для прози потрібні уважність і зосередженість на довколишньому. Ось у тридцять років усе це й почалося. Справді, до тридцяти ти працюєш на життя, потім життя починає працювати на тебе.

А як у сорок? Тоді ти писав: «Чи мене так само будуть ненавидіти всі ці діти вулиць і супермаркетів, як сьогодні я ненавиджу всіх, кому за сорок?» Сьогодні й тобі вже за сорок. Відчуваєш ненависть з боку таких, як твої герої? Чи, може, ти не став таким, як ті, хто мав за сорок у часи писання «Депеш Мод»?

Не відчуваю, чесно кажучи. Можливо, я просто за цей час утратив здатність відчувати такі прості й звичні речі, як підліткова ненависть. Можливо, просто видаю бажане за дійсне: мовляв, нас-то за що ненавидіти, таких кльових, ми-то